Мар’яна поруч із чоловіком здригнулася всім тілом, наче в неї влучив потужний електричний розряд.
— Поясніть мені механіку цього жаху, пане майоре, — крижаним, глухим тоном наказав Дмитро, стиснувши щелепи так, що на вилицях заграли жовна. — Покроково. Без узагальнень, без військової лірики і пом’якшень. Я хочу знати правду до останньої літери.
Майор повільно і дуже обережно відкрив темну канцелярську теку на своїх колінах, уникаючи прямого погляду в очі сержанту.
— Це трапилося рівно шість днів тому. Східний нуль, Покровський напрямок. Евакуаційна бронегрупа з суміжного підрозділу потрапила під надзвичайно щільний, прицільний ворожий обстріл. Машина медичної евакуації була повністю знищена після прямого влучання ворожого дрона. Маємо двох полеглих героїв. Обох ідентифікували на місці лише попередньо — за пошкодженими бронеплитами та залишками амуніції. Занадто висока температура горіння…
Дмитро важко, з болем заплющив очі. Він аж занадто добре знав той район і специфіку тих пекельних боїв. Це було абсолютне вогняне горнило, справжня м’ясорубка, де виживання часто залежало виключно від сліпої удачі та статистичної похибки, а не від підготовки.
— Одного із загиблих хлопців було попередньо ідентифіковано як сержанта Андрія Гаврилюка. Це досвідчений, загартований боєць, — майор зробив важку паузу, судомно ковтнувши повітря. — Інший полеглий — зовсім юний солдат Назар Коваль. Вони працювали на тому ж самому надважкому відтинку, що і ваш батальйон.
— Гаврилюк і Коваль, — повільно і дуже чітко промовив Дмитро, відчуваючи, як у його голові з моторошним гуркотом складається пазл. — А я — Гавриленко.
— Майже ідентичні прізвища, — тихо додав капелан, скрушно схиливши сиву голову, дивлячись на власні складені руки. — Первинний рапорт про втрати складався їхнім командиром в умовах безперервного хаосу, під шквальним вогнем та за повної відсутності нормального, стабільного зв’язку. Хтось у штабі вашого сектору припустився фатальної, злочинної помилки при зведенні цих написаних від руки даних в електронні бази.
Мар’яна глухо, болісно схлипнула, знову ховаючи мокре, змучене обличчя на міцному плечі чоловіка.
— Вони сказали мені, що це було пряме влучання важкої артилерії, — прошепотіла вона, і від її тону в прогрітій сонцем кімнаті стало фізично, пронизливо холодно. — Сказали, що ти абсолютно не мучився. Переконували мене, що це була миттєва, безболісна смерть…
Дмитро відчув, як глибоко всередині, десь на рівні сонячного сплетіння, закипає сліпа, темна лють, яку вже неможливо було контролювати.
— Як це взагалі технічно можливо в епоху цифрового обліку?! — його голос несподівано зірвався на жорсткий, хижий рик, від якого майор мимоволі втиснувся у спинку дивана. — Як можна офіційно сповістити родину, зламати людям психіку, зруйнувати життя, не маючи стовідсоткових, залізобетонних доказів?
— У первинному списку втрат, який передавали по рації крізь перешкоди, фігурував “сержант Гаврилюк”, — терпляче, наче виправдовуючись за чужі гріхи, пояснив Ільєнко. В його очах читався відчай кадрового офіцера. — Але в тому кривавому хаосі слова перекрутилися. Офіцер обліку в глибокому тилу почув прізвище, підняв базу, побачив вашу особову справу, яка світилася як активна в цьому ж самому бойовому квадраті, і просто… просто механічно запустив стандартну бюрократичну процедуру сповіщення.
— Але ж ви прийшли до неї цілих чотири дні тому! — різко перебив його Дмитро, агресивно нахилившись вперед. — А сам бій був шість днів тому! А як же обов’язковий протокол? Як же експертиза ДНК? Як же звірка стоматологічних чи медичних даних у морзі?!
Майор похмуро і дуже важко зітхнув, повністю опустивши погляд на чорну теку.
— Експертиза була призначена за правилами. Але хтось у високих кабінетах вирішив штучно пришвидшити процес інформування. Зараз на командирів здійснюють колосальний тиск: вимагають, щоб родини дізнавалися про втрати першими від офіційних представників, а не з випадкових співчуттів у соціальних мережах чи від емоційних побратимів. Хтось дуже сильно хотів проявити ініціативу і закрити статистику… Вони грубо, кримінально порушили базовий протокол. Буде призначено жорстке розслідування Державного бюро розслідувань, я даю вам своє офіцерське слово честі.
Дмитро до скрипу стиснув зуби. Якийсь тиловий кар’єрист вирішив вислужитися перед керівництвом, демонструючи оперативність, а його Мар’яна заплатила за цю «ефективність» роками свого власного життя та посивілим волоссям. Він дуже обережно, тремтячими пальцями взяв заплакане обличчя дружини у свої долоні.
— Маріко, рідна моя… Що саме відбувалося всі ці нескінченні дні? Розкажи мені. Благаю, не тримай це в собі.
Вона зробила глибокий, переривчастий вдих, відчайдушно намагаючись зупинити тремтіння побілілих губ.
— Вони прийшли у вівторок, одразу після обіду. Їх було троє. Подзвонили у нашу нову хвіртку. Я якраз вийшла у двір, поливала водою з-під шланга твої улюблені молоді яблуні… Вони були такі підкреслено ввічливі, говорили дуже тихими, штучними голосами. Лікарка з тієї клініки одразу дістала тонометр і наполегливо запропонувала мені зайти в дім. А потім… потім вони вручили мені офіційне «Сповіщення про загибель». Цей сухий, жахливий папірець із мокрою синьою печаткою.
Вона міцно заплющила очі, ніби намагаючись назавжди стерти цю страшну фотографічну картинку з підкірки своєї пам’яті.
— Дімо, ми вже готувалися до похорону. Він мав відбутися завтра. Рівно об одинадцятій ранку. Там, на Алеї Героїв Лісового кладовища. Твої батьки терміново покинули всі справи, купили квитки і зараз їдуть у транзитному автобусі до Києва. Моя мама мчить сюди на таксі з Білої Церкви, їй тричі ставало зле в дорозі. Я особисто обдзвонила всіх наших друзів. Боже, Дімо, я навіть встигла написати великий, розгорнутий прощальний некролог на своїй сторінці в інтернеті… Я вибрала тобі домовину в агентстві «Вічний Спокій». А твій парадний костюм… я здала його в салон «Магія Чистоти», щоб вони ідеально його відпарили для… для поховання.