Холодна, безжальна реальність сказаного вдарила Дмитра набагато сильніше, ніж будь-яка вибухова хвиля на фронті. У його уяві миттєво постала страшна картина: його старенькі батьки, улюблена молодша сестра, колеги з колишньої роботи, друзі з університету — всі ці найближчі люди просто зараз, у цю саму хвилину, щиро і безмірно гірко оплакували його. Вони масово купували чорний одяг, купували квитки, скасовували всі свої життєві плани і плакали над його фотографіями.
— Ми вже займаємося екстреним кризовим сповіщенням ваших рідних, — швидко, наче намагаючись хоч трохи виправдатися, вставив майор Ільєнко. — Наші штабні психологи просто зараз обдзвонюють усіх за списком контактів. Ваші батьки дізнаються, що ви живі та абсолютно здорові, протягом найближчих хвилин. Ми також оперативно дамо велике, офіційне спростування для преси та соціальних мереж.
— Спростування?! — Дмитро різко підвівся на ноги. Він фізично не міг більше всидіти на місці від надлишку адреналіну та гніву. Він нервово, як загнаний звір, пройшовся кімнатою. — Вибачте, але ви не можете це просто «спростувати» якимось сухим армійським пресрелізом! Моя дружина чотири довгих дні вважала себе вдовою! Ви зруйнували її зсередини! Ви змусили її купувати мені домовину!
Мар’яна теж підвелася зі світлого дивана і швидко підійшла до нього. Вона знову міцно, обома руками вчепилася за його лікоть, шукаючи опори.
— Дімо, благаю тебе, тихше. Це вже зовсім неважливо. Головне, що ти зараз стоїш тут, поруч зі мною, і ти дихаєш, — її голос тремтів, але вона намагалася його заспокоїти.
Але Дмитро бачив її очі. Глибока, невиліковна психологічна травма назавжди в’їлася в її погляд. Вона виглядала гранично виснаженою, наче за ці пекельні дні з неї через невидиму крапельницю викачали абсолютно всю життєву енергію.
— А що зараз із реальними родинами сержанта Андрія Гаврилюка та молодого Назара Коваля? — раптом запитав Дмитро. Він змусив себе опанувати емоції і мислити раціонально, холодно, як і личить командиру. — Їхні справжні дружини вже знають правду про те, що сталося шість днів тому?
— Так, — неймовірно гірко видихнув майор Ільєнко, опускаючи очі в підлогу. — Як тільки ваша помилка остаточно викрилася сьогодні вранці під час перевірки баз, ми негайно запустили протокол для тих двох родин. До них зараз виїхали інші, нові групи сповіщення.
Дмитро завмер посеред вітальні, глибоко вражений цим фактом. Поки він їхав у комфортному київському таксі додому, слухав музику і мріяв про ідеальний романтичний сюрприз, дві інші, абсолютно ні в чому не винні родини тільки зараз, у ці хвилини, отримували у свої руки чорні теки. Жорстока, сліпа лотерея війни проявила себе у всій своїй потворності. Він був живий лише тому, що хтось інший згорів у бронемашині замість нього.
Знадобилося ще дві нескінченно довгі години, щоб офіцери та бригада медиків остаточно залишили їхнє подвір’я на Софіївській Борщагівці. За цей час були підписані незліченні, абсолютно абсурдні за своєю суттю папери про офіційне скасування статусу загиблого. Дмитро вислухав чергові запевнення про розслідування та нові шаблонні вибачення, які вже давно перетворилися для нього на суцільний, дратівливий білий шум.
Мати Мар’яни, яка мчала до них на шаленій швидкості у викликаному таксі з Білої Церкви, дізналася новину в дорозі. Літня жінка ридала в телефонну слухавку так сильно і неконтрольовано, що взагалі не могла зв’язати двох слів до купи. Мар’яна ледве вмовила її випити заспокійливе і хоча б не кричати на водія, щоб той не порушував правила дорожнього руху на трасі через її істерику.
Батьки Дмитра, які саме сиділи в транзитному автобусі, що прямував до Києва на похорон їхнього єдиного сина, отримали екстрений відеодзвінок від нього самого. Почувши живий, такий рідний голос сина і побачивши його обличчя на екрані, літній батько від несподіванки і шоку просто впустив смартфон на підлогу автобуса. А мати плакала з таким безмежним розпачем і космічним полегшенням, що це чули всі пасажири навколо.
Тепер, у дзвінкій, вакуумній порожнечі їхньої вітальні, Дмитро і Мар’яна сиділи абсолютно мовчки. Вечірнє серпневе сонце заливало простору кімнату тягучим, густим бурштиновим світлом, у якому повільно і медитативно кружляли пилинки. Жоден із них двох не мав фізичних та моральних сил навіть для того, щоб просто підвестися з дивана і увімкнути кондиціонер.
— Я фізично не могла спати в нашому великому двоспальному ліжку всі ці дні, — раптом тихо заговорила Мар’яна, дивлячись кудись у порожнечу перед собою. — Воно раптом стало здаватися мені крижаним, величезним і пустим. Як справжня могила. Я спала прямо тут, на цьому самому дивані.