Артем Осадчий, 17 років. Батько: депутат Київради. Мати: керівниця “благодійного фонду”, який, судячи зі звітів, витрачав 80% пожертв на адміністративні потреби, оренду офісів та зарплати керівництву — класична схема відмивання грошей. Минулого року Артема затримали з великою партією заборонених речовин. Звинувачення дивовижним чином перекваліфікували на “адміністративне порушення”, а потім закрили. Його Instagram був вітриною вседозволеності: відео з дорогими авто на швидкості 200 км/год нічним проспектом Перемоги, бренди, зверхність.
Борис Грінченко, 18 років. Батько володів фірмою “МіськШляхБуд”, яка останні десять років вигравала всі найважливіші муніципальні тендери на ремонт доріг, попри десятки кримінальних проваджень щодо розкрадання коштів. Борис, відчуваючи повну безкарність, відправив до лікарні двох підлітків ще до випадку з Матвієм. Обидві родини отримали щедрі “компенсації” і відмовилися від претензій.
Список продовжувався. Син поліцейського чина, син членкині наглядової ради, сини партнерів впливової юридичної фірми, що обслуговувала весь цей район.
Роман дивився на екран, і картина ставала кристально ясною. Це не була просто корупція. Це була ціла екосистема. Мережа привілеїв, кругова порука і тотальний захист. Ці хлопці ніколи в житті не стикалися з наслідками своїх дій, бо їхні батьки купували їм індульгенцію від реальності. Вони виросли з переконанням, що можуть зламати будь-кого, а тато просто випише чек на прибирання сміття.
Він робив нотатки: адреси елітних маєтків, графіки пересування, наявність охорони, типи систем відеоспостереження, маршрути. Старі навички поверталися без зусиль, інстинктивно. До третьої ночі він мав повну оперативну картину ворожого середовища.
Питання полягало не в тому, як це зробити. Роки підготовки навчили його сотень способів нейтралізації загроз. Питання полягало в пропорційності та хірургічній точності. Вони були підлітками, навіть якщо поводилися як монстри. Але їх створили, виховали і озброїли безкарністю їхні батьки. Гниль сиділа набагато глибше, ніж семеро хуліганів.
О четвертій ранку на телефон надійшов сигнал з посту чергової. Показники життєдіяльності Матвія різко впали.
Роман зірвався з місця, перестрибуючи через сходинки. Він влетів у відділення реанімації якраз у той момент, коли лікарі закінчували стабілізувати хлопця. Медсестра Катерина перехопила його за лікоть у коридорі, важко дихаючи.
— Все добре! Він стабільний. Активність мозку навіть трохи зросла після кризи. Лікар каже, це насправді хороший знак. Його організм бореться. Можливо, він починає прокидатися.
Роман повільно видихнув і кивнув. Але він помітив, що його власні руки ледь помітно тремтять. Він дивився в очі озброєним бойовикам, викликав вогонь артилерії на свої координати, зачищав будівлі, повні ворогів. Але ніщо, абсолютно ніщо в його житті не могло зрівнятися з тим жахом, який він відчував, дивлячись, як його дитина бореться за життя через травми, яких ніколи не мало б бути.
Він повернувся до свого ноутбука у темному кафетерії. Подивився на зібрані дані. І почав складати зовсім інший список.