Наступного ранку, рівно о шостій, Роман Коваль переступив поріг елітного спортклубу «Титан», розташованого на Печерську. Він знав, що Денис Фоменко буде там — це була частина незмінного графіку молодої зірки академії. У просторому залі, залитому холодним ранковим світлом, грала ритмічна музика. Фоменко якраз тиснув від грудей штангу вагою під сто кілограмів, а його поплічники голосно підбадьорювали ватажка. На Денисі була фірмова футболка з самовпевненим написом «Непереможний».
Коли Фоменко помітив Романа, на його обличчі з’явилася крива, зверхня усмішка. Він плавно повернув штангу на стійки, важко дихаючи, і сів на лаву. Його «свита», серед яких Роман одразу впізнав Осадчого та Грінченка, миттєво підтягнулася ближче. Вони згуртувалися, утворюючи живу стіну — загрозливу, агресивну, переповнену тестостероном і відчуттям власної значущості.
— О, дивіться, хто прийшов. Ви ж батько того… Матвія, здається? — Фоменко витер обличчя рушником. — Сподіваюсь, малому вже краще. Знаєте, спорт є спорт. Нещасні випадки трапляються.
Роман стояв непорушно, дозволяючи хлопцеві виговоритися.
— Ми просто трохи поштовхалися, — продовжував Фоменко, граючи на публіку. Кілька відвідувачів залу нервово спостерігали за сценою. — Ваш малий не вміє тримати язик за зубами. Слово за слово… Емоції. З ким не буває. Він оклигає. Але, може, ця ситуація навчить його не розкривати рота на людей, які… скажімо так, стоять вище за нього.
— Вище за нього, — тихо, без жодної інтонації повторив Роман.
— Саме так. На людей з майбутнім. На людей, які чогось варті в цьому місті, — Денис підвівся. При зрості метр дев’яносто і вазі за дев’яносто кілограмів суцільних м’язів, він виглядав як машина. Але Роман бачив перед собою лише розбещену дитину. — Юристи мого батька сказали, що ми чисті. Максимум — якась адміністративна відповідальність, може, громадські роботи для галочки. Восени ми поїдемо підписувати контракти в Європу, поки ваш малий ще буде вчитися їсти з ложечки.
Осадчий голосно і неприємно засміявся. Грінченко схвально поплескав Фоменка по плечу. Це була вистава, демонстрація сили перед свідками.
Роман не відповів. Він мовчки розвернувся і попрямував до виходу. Йдучи до свого позашляховика, він уважно просканував парковку: чотири камери відеоспостереження, ідеальні кути огляду. Краєм ока він помітив, як адміністратор спортклубу гачкоподібно зігнувся над стійкою рецепції, квапливо комусь телефонуючи і дивлячись йому вслід. Чутки розлетяться швидко: батько жертви приходив, його легко поставили на місце, він мовчки проковтнув образу і пішов. Чудово. Нехай саме так і думають.
Третій день Роман присвятив виключно польовій розвідці. Він фіксував рутинні маршрути всієї сімки. Хлопці навіть не думали переховуватися чи змінювати звички. Школа, тренування, вечірки у закритих клубах. Чому б і ні? Вони ж були недоторканними.
Того ж вечора Роман відвідав околиці маєтку директора Лозового в елітному селищі під Києвом. Не для розмови — виключно для спостереження. Будинок вражав масштабами: височенний паркан, ландшафтний дизайн, три дорогих авто на під’їзній доріжці. Крізь великі панорамні вікна Роман, використовуючи телеоб’єктив, чітко бачив, як директор — моральний авторитет і педагог — розпиває колекційне вино з молодою дівчиною, яка явно не була його офіційною дружиною, чиї фото стояли в кабінеті. Серія беззвучних знімків — і Роман розчинився в темряві. Інформація ніколи не буває зайвою.
На четвертий день Матвій ненадовго розплющив очі. Через трубку вентиляції він не міг говорити, але коли Роман запитав, чи чує він його, хлопчик слабко стиснув батькову руку. Для лікарів це був промінь надії. Для Романа — сигнал, що настав час діяти максимально обережно.
У другій половині дня до палати завітав майор Панасюк. Його обличчя було сірішим, ніж зазвичай.
— Прокуратура вже вивчає матеріали, — слідчий сперся на стіну, уникаючи прямого погляду Романа. — Але скажу вам як є: справа сиплеться. Покази всіх сімох збігаються до коми. Їхні адвокати хором співають про самооборону. А найцікавіше — сервер ліцею, де зберігалися записи з камер спостереження західного крила, цієї ночі раптово “згорів”. Коротке замикання. Яка прикрість.
— Дуже зручно, — сухо відповів Роман.
— Ще б пак. — Панасюк важко зітхнув. — Я працюю в органах понад двадцять років. Я знаю цю кухню від і до. Ці мажори вийдуть сухими з води. Їхні батьки вже все вирішили. Мені дуже шкода, пане Коваль. Але закон тут безсилий.
— Значить, якщо нічого не зміниться, офіційними каналами справедливість не відновити.
Слідчий пильно подивився на Романа.
— Я дуже сподіваюся, що ви не надумали зробити якусь дурницю. Я бачив ваше досьє. Я чудово розумію, на що здатні люди з вашою підготовкою. Але це місто, де правлять гроші та зв’язки. Ви не зможете виграти цю війну.
— Ви так вважаєте?
Панасюк витримав його погляд. — Що б ви не планували — зупиніться. Хоча б заради сина. Йому потрібен живий і вільний батько.
Після того як слідчий пішов, Роман сів біля ліжка. Матвій знову дивився на нього. В очах сина читалися біль, впізнавання і… страх.
— Привіт, синку, — Роман ніжно погладив його по неушкодженій частині руки. — Ти молодець. Ти сильний. Я обіцяю, що все буде добре.
Матвій ледь помітно здригнувся.
— Не думай ні про що. Твоє завдання — одужувати. А все інше… все інше я вже владнав.
Тієї ж ночі, рівно через 72 години після нападу на Матвія, перший із сімох гравців потрапив до лікарні.
Дениса Фоменка знайшли близько одинадцятої вечора. Він лежав без свідомості біля свого преміального авто на закинутому пустирі за мінським масивом. Обидві його кисті були зламані — дрібні кістки роздроблені з лякаючою, математичною точністю. Праве коліно було вивернуте так, що зв’язки розірвалися вщент. Жодної зброї на місці не знайшли. Характер травм був настільки специфічним і систематичним, що будь-який експерт одразу впізнав би почерк людини, яка досконало володіє мистецтвом рукопашного бою і знає анатомію краще за деяких хірургів. Жодних свідків. Жодних записів з відеореєстраторів.
Фоменко мав одужати, його життю нічого не загрожувало. Але його кар’єра у великому спорті закінчилася тієї ж секунди. Всі попередні домовленості про європейські контракти перетворилися на пил.
Через шість годин у схожому стані, на лавці в міському парку, виявили Артема Осадчого. Без свідомості. Ідентичні травми: кисті рук, суглоб, коліно. Хірургічна точність пошкоджень, яка назавжди ставила хрест на контактних видах спорту.
До обіду наступного дня швидкі забрали Бориса Грінченка. Потім Вадима Гайдая. Потім Євгена, Івана та Максима.
Всі семеро. Протягом сімдесяти двох годин. Абсолютно ідентичні травми, що руйнували їхнє “блискуче майбутнє”. І найголовніше — жоден з них не міг пригадати, що саме сталося. Вони розповідали, що хтось підходив до них з темряви, а далі — лише порожнеча і пробудження в агонії.
Вони не могли описати нападника. Поліція не мала жодної зачіпки. Вчорашні “господарі життя” були паралізовані первісним жахом, їхні впливові батьки шаленіли від безсилля, а все місто гуло від чуток.
Роман провів ці три дні в лікарні, не відходячи від Матвія. Хлопець потроху повертався до життя. З його горла нарешті дістали трубку. Він міг говорити, хоч і пошепки. Лікарі сяяли оптимізмом: організм впорався, мозок не зазнав критичних ушкоджень. Попереду були місяці складної реабілітації, але загроза життю минула.
На ранок шостого дня до палати зайшов майор Панасюк.
— Де ви були останні сімдесят дві години? — без привітання запитав слідчий.
— Тут. З сином, — спокійно відповів Роман. — Запитайте будь-кого з персоналу відділення.
— Я вже запитав. Вони підтверджують, що ви майже не виходили з палати, — Панасюк уважно, наче сканером, вивчав обличчя Романа. — Семеро підлітків у лікарнях з однаковими каліцтвами. Філігранна робота. Рівень військової підготовки екстракласу. А ви… ви весь цей час сиділи тут, перед десятком свідків і камерами на поверсі. Просто містика якась, пане Коваль.
— Мій син ледь не помер через те, що семеро покидьків вирішили розважитися, — голос Романа був рівним. — А тепер ці ж самі покидьки раптом опинилися в лікарні, і вся правоохоронна система міста моментально заговорила про справедливість? Дуже цікаві пріоритети.
Слідчий довго мовчав.
— Їхні батьки тиснуть на всі важелі. Земля горить. Вони вимагають знайти винного.
— Сподіваюсь, ви його знайдете, — кивнув Роман. — Насильство має бути покаране, чи не так?
Коли Панасюк пішов, Роман перевірив стрічку новин у телефоні. ЗМІ вже вибухнули статтями про «Справу сімох». Журналісти висували версії про кримінальні розбірки, помсту конкурентів, появу “народного месника”. Скандал вирвався далеко за межі Києва.
Але найважливішим було інше: семеро розлючених, впливових і неймовірно самовпевнених батьків зараз гуртувалися разом, щоб діяти. Роман очікував цього. Більше того — він на це розраховував.
Капкан був майже готовий закритися.