Ерік Осадчий, 17 років, захисник. Батько: впливовий депутат. Мати: керівниця благодійного фонду, левова частка пожертв якого осідала на офшорних рахунках під виглядом “адміністративних витрат”. Минулого року Еріка затримали в елітному клубі з партією білого порошку, розфасованого для продажу. Справу зам’яли ще до того, як вона лягла на стіл прокурора. У своєму закритому Instagram-акаунті хлопчина регулярно хизувався зброєю та пачками стодоларових купюр.
Богдан Гришко, 18 років. Батько: монополіст у сфері ремонту муніципальних доріг. Його компанія вигравала всі тендери, незважаючи на регулярні аварії через порушення техніки безпеки. Богдан уже відправив двох однолітків у реанімацію до випадку з Максом. В обох випадках родини потерпілих отримали щедрі “компенсації” за мовчання.
Список продовжувався. Син поліцейського чина. Син впливової чиновниці з міністерства освіти. Сини партнерів потужної юридичної фірми.
Це була не просто підліткова жорстокість. Це була система. Замкнена екосистема привілеїв, кругової поруки та безкарності. Ці хлопці ніколи в житті не стикалися з наслідками своїх дій, тому що їхні батьки збудували навколо них непробивний щит із грошей та зв’язків. Вони засвоїли головний урок: можна нищити будь-кого, і завжди знайдеться той, хто прибере за тобою сміття.
До третьої ночі Роман мав повну оперативну картину: адреси, графіки пересування, системи охорони, номери автомобілів, звички. Старі навички повернулися миттєво, наче він і не йшов у відставку.
Питання полягало не в тому, як це зробити. ССО навчили його сотням способів нейтралізації загроз. Питання полягало в пропорційності та хірургічній точності. Вони були підлітками, хай навіть перетвореними на монстрів. Але справжній гнійник ховався глибше — у батьках, які створили цих монстрів.
Наступного ранку, рівно о 06:00, Роман зайшов до елітного фітнес-клубу “Преміум Спорт”, що розташовувався в центрі. Денис Фоменко був там, як і передбачав графік. Хлопець саме тиснув від грудей сто кілограмів під схвальні вигуки своїх “підпірників”. На ньому була фірмова футболка з написом «Непереможний».
Помітивши Романа, Фоменко-молодший опустив штангу і нахабно посміхнувся.
— О, дивіться, це ж батя того малого. Сподіваюсь, йому там краще? Знаєте, випадковості трапляються.
Роман мовчав. Троє інших гравців ліцею, серед яких були Осадчий та Гришко, рефлекторно ступили ближче до свого ватажка. Це була спроба залякування.
— Ми просто дуріли, — продовжив Денис, витираючи піт з обличчя рушником. — Твій пацан відкрив рота, коли не треба. Слово за слово… Нічого, оклигає. Може, хоч тепер зрозуміє, що не варто гавкати на людей, які вищі за нього за статусом.
— Вищі за нього, — тихо луною відгукнувся Роман.
— Саме так. На людей, у яких є майбутнє, — Денис підвівся. Це була гора м’язів, 190 сантиметрів зросту і сто кілограмів агресивної самовпевненості. — Юристи мого старого сказали, що ми чисті. Максимум — якась “громадська догана”. Наступного року ми будемо в топових європейських університетах, поки твій малий ще буде сьорбати кашку через трубочку.
Осадчий голосно заіржав. Гришко по-дружньому вдарив Дениса в плече. Роман зрозумів: вони грали на публіку. Хизувалися перед іншими відвідувачами залу, які нервово косилися в їхній бік.
Роман не відповів. Він повільно розвернувся і попрямував до виходу. Краєм ока він зафіксував розташування камер спостереження над рецепцією. Помітив, як адміністратор закладу поспіхом комусь телефонує, не зводячи з нього очей.
Новина розлетиться містом за годину: батько жертви прийшов качати права, але злякався мажорів і підібгав хвіст. Він знає своє місце.
Ідеально. Нехай вони саме так і думають.