Третій день Роман присвятив польовій розвідці. Він їздив вулицями столиці та її передмість, фіксуючи кожну деталь. Він не привертав уваги — звичайний чоловік на звичайному позашляховику. Але його очі, як об’єктиви високоточних камер, записували все.
Він проїхав повз закриті котеджні містечка, оцінюючи системи безпеки на в’їздах. Проаналізував графіки патрулювання охорони. Вивчив маршрути пересування всіх сімох. На їхнє життя не вплинуло нічого. Хлопці продовжували жити у своєму ідеальному світі: ранкові тренування, пари в ліцеї з репетиторами, вечірні тусовки у закритих лаунж-барах або кальянних на Печерську. Вони почувалися не просто в безпеці. Вони почувалися богами.
Того ж вечора Роман завітав до будинку директора ліцею, Богдана Левченка. Не для того, щоб стукати у двері. Просто для спостереження. Левченко мешкав у розкішному будинку під соснами, з басейном і трьома елітними авто на під’їзній доріжці. Крізь панорамні вікна вітальні Роман чудово бачив, як директор розпиває дороге вино з молодою жінкою. І це точно була не його дружина — її фотографію Роман бачив у кабінеті Левченка. Кілька клацань затвором фотоапарата з потужним телеоб’єктивом. Інформація завжди має ціну.
На четвертий день повіки Макса затремтіли. Хлопець ледь-ледь розплющив очі. Через трубку апарату штучної вентиляції легень він не міг сказати ні слова, але коли Роман попросив: “Максе, синку, якщо ти мене чуєш — стисни мою руку”, пальці хлопця слабко, але відчутно стиснули долоню батька.
Лікарі обережно назвали це “багатообіцяючою динамікою”. Для Романа це стало ще одним підтвердженням: він має бути бездоганним у тому, що планує зробити далі. Заради сина.
Слідчий Петренко з’явився у лікарні того ж дня по обіді. Він виглядав ще більш виснаженим.
— Прокуратура забрала матеріали справи на вивчення, — Петренко сів на стілець і потер обличчя руками. — Між нами кажучи, пане Кучеренко, перспективи нульові. Покази всіх сімох хлопців збігаються до коми. Їхні адвокати вже готують зустрічні позови про “наклеп”. А відео з камер спостереження ліцею… ну, ви розумієте. “Технічний збій”. “Файли пошкоджено”.
— Як зручно, — сухо зауважив Роман.
— Так. Дуже зручно, — зітхнув слідчий. — Я в системі понад двадцять років. Я знаю, як працює цей механізм. Ці діти вийдуть сухими з води. Їхні батьки зроблять для цього все. Мені щиро шкода, Романе. Чесно.
— Тобто, якщо не станеться дива, законним шляхом справедливість не переможе.
— Див не буває, — Петренко важко подивився Роману в очі. — І я дуже сподіваюсь, що ви не надумали зробити дурницю. Я підняв ваші старі файли. Я знаю, де ви служили і на що ви здатні. Але це місто. Тут усе зав’язано на грошах і впливі. Ви не виграєте цю війну на їхньому полі.
— Ви так вважаєте?
Петренко нахилився ближче.
— Що б ви не планували — зупиніться. Хоча б заради сина. Йому потрібен живий батько на волі, а не месник у тюрмі.
Після того як слідчий пішов, Роман повернувся до ліжка Макса. Очі хлопця були відкриті, погляд став більш усвідомленим. Медсестра сказала, що якщо динаміка збережеться, завтра спробують відключити апарат ШВЛ.
— Привіт, чемпіоне, — Роман лагідно торкнувся непошкодженої частини плеча сина. — Ти впораєшся. Я тобі обіцяю.
Очі Макса метнулися до обличчя батька. В них застигло стільки емоцій: біль, розуміння, але найбільше — страх. Ніби хлопець хотів щось запитати, але боявся почути відповідь.
Роман міцніше стиснув його долоню.
— Не хвилюйся ні про що. Твоє завдання зараз — просто дихати і одужувати. А все інше… все інше під контролем.
Тієї ночі, рівно через сімдесят дві години після жорстокого побиття на шкільному подвір’ї, перший із сімох “недоторканних” опинився в лікарні.
Дениса Фоменка знайшли без свідомості біля його елітного позашляховика о дванадцятій ночі. Машина стояла на глухій парковці біля заміського ресторану, де немає камер.
У хлопця були зламані обидві кисті рук. Дрібні кісточки були роздроблені з хірургічною точністю, методично, одна за одною. Його праве коліно було вивернуте в неприродному куті — зв’язки розірвані внаслідок жорсткого гіперекстензійного удару. І головне — поліція не знайшла жодних слідів використання зброї.
Це була робота голими руками. Системна, холодна, професійна робота, яка кричала про багаторічний досвід ближнього бою на рівні елітних підрозділів. Свідків не було. Камер не було. Слідів боротьби не було. Денис виживе, він зможе ходити, але його кар’єра у великому спорті закінчилася тієї ночі назавжди. Жоден європейський клуб не підпише гравця з розтрощеними колінами.
Через шість годин, під ранок, Еріка Осадчого знайшли в аналогічному стані біля входу в підземний паркінг його будинку. Без свідомості. Ідентичні травми: обидві кисті рук, праве коліно. Ювелірна точність травмування, яка назавжди закривала йому шлях до будь-якого контактного спорту.
До обіду наступного дня знайшли Богдана Гришка. Потім — Кирила Гаврилюка. Потім Вадима, Ігора та Артема.
Всі семеро — протягом сімдесяти двох годин. Всі з абсолютно однаковими травмами. Всі не могли пригадати, що саме сталося. Кожен з них давав одні й ті самі покази: до них підходила тінь, один блискавичний рух — і темрява. А потім вони прокидалися від пекельного болю в лікарні.
Ніхто не міг описати нападника. У поліції не було жодної зачіпки. Мажори були до смерті перелякані, їхні впливові батьки зривали телефони вищого керівництва МВС, вимагаючи негайних дій. Столиця гула від чуток.
Роман провів ці три дні у відділенні інтенсивної терапії. Максу ставало краще. Трубку з горла нарешті вийняли. Хлопець міг розмовляти, хоч голова досі розколювалася від болю. Лікарі почали обережно радіти: серйозних органічних уражень мозку вдалося уникнути, хоча попереду були місяці важкої реабілітації.
Слідчий Петренко прийшов до Романа на ранок шостого дня.
— Де ви були останні сімдесят дві години? — запитав він замість привітання.
— Тут. Біля сина. Можете запитати будь-яку медсестру або охорону на вході.
— Я вже запитував, — Петренко довго і пильно дивився на Романа. — Вони підтверджують, що ви відлучалися максимум у буфет за кавою. Семеро хлопців покалічені. З абсолютно ідентичними травмами. Філігранна робота. Бойове мистецтво армійського зразка найвищого рівня.
— Який цікавий збіг, — спокійно відповів Роман.
— І при цьому ви були тут. Під камерами. На очах у десятка свідків. Справжня містика, пане Кучеренко.
— Мій син ледь не загинув через те, що семеро мажорів вирішили погратися в богів і забили його до напівсмерті, — голос Романа залишався рівним. — А тепер ці самі мажори потрапили в лікарню, і раптом усе місто почало кричати про справедливість. Дійсно, містика.
Петренко довго мовчав.
— Їхні батьки в сказі. Вони тиснуть на всі важелі. Вони вимагають крові і відповідей.
— Сподіваюсь, вони їх отримають. Зрештою, ніхто не має уникати покарання за насильство, чи не так?