Коли слідчий пішов, Роман перевірив телефон. Новинні стрічки розривалися від заголовків про “Справу ліцейної сімки”. Журналісти висували версії: кримінальні розбірки, помста конкурентів, поява міського месника. Історія вийшла далеко за межі району.
Але головне було іншим. Семеро розлючених, впливових батьків об’єднувалися, щоб знайти винного. Роман знав це. Він саме на це і розраховував.
Капкан був майже зведений.
На сьомий день Макса перевели з реанімації до звичайної палати. Тріщина в черепі почала зростатися, а жахливий набряк обличчя значно спав, залишивши по собі жовто-зелені синці. Попереду були місяці реабілітації, але лікарі впевнено заявили: безпосередньої загрози життю більше немає.
Роман допоміг синові зручніше вмоститися на подушках, уважно спостерігаючи за кожним його рухом. Хлопець все ще морщився від болю, але в його очах уже з’явилося життя.
— Тату, — Макс говорив тихо, голос ще трохи хрипів після трубки. — Я вчора не спав… Чув, як медсестри в коридорі обговорювали новини. Ті хлопці, які на мене напали… З ними щось сталося.
Роман спокійно поправив ковдру.
— У місті кажуть різне. Але тебе це не повинно хвилювати.
— Кажуть, що це зробив ти. Месник із військовим минулим. Але ж… ти постійно був тут. Я пам’ятаю твій голос. Я відчував, як ти тримав мене за руку.
Роман ледь помітно посміхнувся:
— Саме так. Я був тут. Поруч із тобою. Це єдине, що має значення.
Макс довго вивчав обличчя батька. В очах сімнадцятирічного юнака народжувалося доросле розуміння того, як насправді влаштований цей світ.
— Коли я був у комі… я іноді чув тебе. Ти обіцяв, що все буде добре. Але ті хлопці… — голос Макса здригнувся. — Вони робили це раніше, тату. З іншими. Всі в ліцеї боялися навіть дихати в їхній бік. Денис Фоменко тримав мене за руки, поки інші… Вони сміялися. Вони кричали, що я — ніхто. Сміття під ногами. Що їм нічого за це не буде.
Холодна ясність знову стиснула серце Романа.
— Вони помилялися.
— Адміністрація ліцею нічого не зробить. Мама дзвонила вчора з Італії. Вона плакала. Сказала, що директор запропонував їй велику “компенсацію” на лікування. Ніби ми маємо радіти, що нам кинули кістку. Вона просила взяти гроші і не шукати справедливості там, де її немає.
Роман і його колишня дружина Аліна розлучилися сім років тому. Вона давно влаштувала своє життя в Європі, дзвінки були рідкісними. Вона завжди обирала найлегший шлях.
— Цього не буде, синку. Ніхто не візьме їхніх брудних грошей.
Макс слабо посміхнувся:
— Я так і подумав.
Тієї ж ночі, коли Макс міцно заснув, екран телефону Романа засвітився. Повідомлення з невідомого номера: “Ми знаємо, що це ти. Завтра о 21:00. Будемо біля твого дому. Виходь сам, якщо не хочеш, щоб постраждали сусіди.”
Роман набрав коротку відповідь: “Чекатиму.”
Наступний день він присвятив підготовці. Спочатку заїхав до старого гаражного кооперативу на околиці міста, який орендував під вигаданим ім’ям. Там зберігалися речі з його минулого життя. Жодної нелегальної зброї — лише тактичне екіпірування, засоби зв’язку, професійні аптечки та системи спостереження. Він узяв лише те, що було потрібно для фіксації.
Зброя йому не знадобиться. Батьки мажорів не були тренованими бійцями. Це були розлючені, самовпевнені “господарі життя”, які звикли вирішувати проблеми грошима або залякуванням слабких. Вони йшли на зустріч із тим, кого вважали черговою перешкодою. Вони й гадки не мали, як виглядає справжня, смертельна загроза.
Далі Роман заїхав до своєї квартири на Оболоні. Звичайна багатоповерхівка, тихий двір. Він перевірив камери спостереження, які встановив ще кілька років тому на сходах та над вхідними дверима. Переконався, що відео та звук ідеально пишуться і миттєво дублюються на кілька незалежних хмарних серверів.
Перед лікарнею він зробив ще одну зупинку — завітав до Олени Миколаївни, вчительки літератури. Жінка відчинила двері своєї скромної квартири, і в її очах одразу спалахнув переляк.
— Пане Кучеренко… Як там Максим?
— Одужує. Я прийшов подякувати вам. За те, що не побоялися подзвонити мені того дня.
Жінка опустила очі. Її плечі затремтіли.
— Макс — чудовий хлопець… Те, що вони з ним зробили… Я повинна була кричати про це! Я намагалася писати доповідні ще місяць тому, коли помітила булінг. Але директор Левченко сказав мені закрити рота. Сказав, що “хлопчики просто граються” і щоб я не псувала репутацію ліцею, якщо не хочу опинитися на вулиці з вовчим квитком.
По її щоках покотилися сльози.
— Вони тероризували половину школи. Але їхні батьки мають стільки влади… Усі мовчали. Мені так соромно.
— Ви зробили те, що могли, в абсолютно гнилій системі, — тихо відповів Роман. — Це не ваша провина. Їхні батьки справді мали владу.
Він зробив наголос на слові “мали”. І залишив квартиру.
Близько 20:45 Роман повернувся додому. Він залишив світло у квартирі вимкненим і просто чекав у коридорі, прислухаючись до звуків з вулиці.
О 20:57 у двір заїхали три важкі позашляховики. Хряскіт шин по асфальту, світло фар, що розрізало темряву двору. З машин вийшли семеро чоловіків. У їхніх руках тускло зблиснули бейсбольні бити та важкі металеві монтування. Вони не ховалися. Їхні обличчя були перекошені від люті.
Попереду йшов старший Фоменко — шістдесятирічний забудовник, кремезний і важкий, як бетонна плита. Поруч із ним — депутат Осадчий та бізнесмен Гришко. Сім найвпливовіших батьків міста. Сім чоловіків, які ніколи не чули слова “ні”.