Наступні двадцять чотири години Роман безвилазно провів у стінах лікарні. Федя залишався без свідомості, але його стан не погіршувався, і це вже була маленька перемога. Нейрохірург пояснив, що вони не зможуть повноцінно оцінити неврологічні збитки, поки набряк мозку повністю не спаде. Залишався ризик незворотних наслідків. Залишався жахливий ризик, що Федя взагалі ніколи не розплющить очі.
На другу ніч Роман сидів у порожньому лікарняному буфеті. Він пив каву з паперового стаканчика, яка на смак нагадувала розплавлений пластик, коли екран його смартфона засвітився. Прийшло повідомлення з прихованого номера.
“Твоєму малому треба було знати своє місце. А ти, контужений, сиди тихо у своєму спальному районі, якщо не хочеш, щоб і тебе склали поруч із ним”.
Роман кілька секунд дивився на екран, не кліпаючи. Він не відчув ні гніву, ні страху. Лише холодний, розважливий спокій. Він спокійно видалив повідомлення. Потім дістав з наплічника свій старий, захищений ноутбук і відкрив його.
Понад двадцять років у елітних підрозділах ССО навчили його багатьом речам. Більшість цивільних, надивившись бойовиків, вважали, що робота спецпризначенця — це вибивати двері ногами і красиво стріляти з автоматів. Це була лише десята частина правди. Справжня майстерність полягала у зборі розвідданих. У плануванні. У вмінні знаходити інформацію про людей, які вважають себе недосяжними, вивчати їхні патерни, графіки, слабкі місця та брудні секрети.
Його пальці швидко забігали по клавіатурі, отримуючи доступ до відкритих реєстрів, баз даних і соціальних мереж.
Денис Філіпчук. 18 років, капітан шкільної команди, розігруючий захисник. Батько: Едуард Філіпчук, власник будівельної імперії. За останні п’ять років старший Філіпчук тричі фігурував у справах про п’яні ДТП, і всі три рази справи розсипалися в суді через “брак доказів”. На самого Дениса вже двічі писали заяви про побиття однолітків, але обидва рази потерпілі раптово забирали свої слова назад, підписуючи мирові угоди. Його старша сестра регулярно лікувалася в закритих приватних клініках Європи від дуже специфічних “залежностей”.
Ерік Осадчий. 17 років, форвард. Батько — місцевий депутат, що мітив у крісло мера. Мати керувала благодійним фондом, левова частка пожертв якого, судячи з фінансових звітів, йшла на утримання їхнього ж розкішного автопарку. Минулого року Ерік збив пішохода, ганяючи нічним Києвом на спортивному купе без прав. Відео з камер спостереження магічним чином зникли, а провину взяв на себе водій його батька. Соцмережі Еріка рясніли фотографіями з дорогими авто та відео, де він позував із травматичною зброєю.
Богдан Гришко. 18 років. Батько — власник компанії, яка вигравала всі міські тендери на ремонт доріг, попри десятки кримінальних проваджень щодо розкрадання коштів. Богдан ще до випадку з Федею відправив на лікарняне ліжко двох підлітків з іншого району. Ніхто так і не поніс покарання.
Список тривав. Гліб Захарченко — син полковника поліції. Євген Патлань, чия мати засідала в міському департаменті освіти. Іван Христенко та Кирило Марченко — сини партнерів елітної юридичної фірми, яка, за збігом обставин, обслуговувала той самий “Столичний Академіум”.
Це не було просто хуліганством. Це була система. Глуха, безпринципна мережа кругової поруки, привілеїв і тотальної безкарності. Ці семеро підлітків ніколи в житті не стикалися з наслідками своїх вчинків, бо їхні батьки завжди зачищали за ними сліди. Вони виросли з глибоким переконанням, що можуть зробити що завгодно і з ким завгодно — і світ прогнеться під них.
Роман робив методичні нотатки. Адреси маєтків у Конча-Заспі та на Печерську, марки автомобілів, типи систем охорони, маршрути пересування, улюблені заклади. Старі армійські рефлекси поверталися легко і природно, ніби він і не йшов зі служби. До четвертої ранку він мав на екрані повну операційну картину.
Питання полягало не в тому, як це зробити. В арсеналі Романа були десятки способів нейтралізувати ціль. Питання полягало в пропорційності та ювелірній точності. Попри все, це були діти. Жорстокі, розпещені, але діти, яких створили такими їхні батьки. Гниль йшла набагато глибше, ніж ці семеро підлітків.
О 4:15 ранку кардіомонітор у палаті Феді раптово забив на сполох. Пульс різко підскочив. Роман зірвався з місця і за секунду опинився біля боксу, але шлях йому перегородила медсестра Катерина.
— Усе добре! Дихайте, пане Коваленко, — вона заспокійливо поклала руку йому на плече. — Це насправді хороші новини. Активність мозку зростає. Схоже, він потроху починає прокидатися.
Роман кивнув, ковтаючи сухе повітря. Його руки ледь помітно тремтіли. Він бував під щільним артилерійським вогнем, виводив групи з оточення, зачищав заміновані будівлі, де смерть чекала за кожним кутом. Але жоден бойовий досвід не міг зрівнятися з тим пекельним відчуттям безпорадності, коли ти дивишся, як твоя дитина бореться за життя через травми, яких узагалі не мало бути.
Він повернувся до ноутбука і почав складати інший, куди більш специфічний список.
Наступного ранку, рівно о шостій, Роман увійшов до преміального фітнес-клубу “Олімп” у центрі міста. Як він і прорахував, Денис Філіпчук був там. Хлопець саме тиснув штангу від грудей вагою під сто кілограмів, а його дружки голосно його підбадьорювали. На Денисі була фірмова футболка з зухвалим написом “Непереможний”.
Коли Денис помітив Романа, він недбало кинув штангу на стійки, сів і самовдоволено посміхнувся.
— О, ви ж батько того малого, так? Сподіваюся, йому там краще. Знаєте, нещасні випадки трапляються. Треба бути обережнішим на сходах.
Роман мовчав, його погляд залишався непроникним. Дружки Дениса, серед яких були Ерік Осадчий та Богдан Гришко, миттєво підтягнулися ближче. Вони стали півколом, намагаючись виглядати загрозливо. Зграя молодих вовків, які відчували за собою підтримку всієї системи.
— Ми просто дуріли на перерві, — продовжив Денис, відчуваючи публіку. — Ваш малий щось там бовкнув зайвого. Ну, слово за слово, ситуація трохи загострилася. Нічого страшного, виживе. Може, цей урок навчить його не відкривати рота на людей, які кращі за нього.
— Кращі за нього, — тихо, майже по-філософськи повторив Роман.
— Саме так. На людей з майбутнім. На людей, які чогось варті в цьому місті, — Денис підвівся на повний зріст. Він був майже метр дев’яносто, гора м’язів та чистої, нерозбавленої гордині. — Адвокати мого батька вже все порішали. Це кваліфікують як підліткову сутичку. У гіршому випадку — отримаємо догану від школи. Наступного року ми будемо вчитися в Європі, поки ваш син усе ще їстиме через трубочку. Сприймайте це як факт.
Ерік голосно засміявся. Богдан дружньо вдарив Дениса по плечу. Роман усвідомив, що вони просто грають на публіку. Вони хизувалися перед кількома іншими відвідувачами залу, які з напругою спостерігали за сценою.
Роман не відповів. Він повільно розвернувся і попрямував до виходу. Йдучи до свого позашляховика, він краєм ока просканував простір: дві камери над входом у клуб, одна на парковці, черговий адміністратор на рецепції, який уже комусь нервово дзвонив.
Чудово. Чутки поповзуть містом миттєво. Батько жертви приходив качати права, його публічно принизили підлітки, він злякався і пішов. Він знає своє місце. Нехай вірять у цю ілюзію. Це розв’язувало Роману руки.
Третій день пішов на активне зовнішнє спостереження. Він курсував містом, відстежуючи рутину мажорів. Усі семеро продовжували жити своїм звичним, розкішним життям: елітні ресторани, закриті вечірки, тренування. Чому б і ні? Вони були недоторканними.
Увечері Роман навідався до заміського комплексу “Лісова перлина”, де за його даними мав вечеряти директор Левченко. І справді, Левченко сидів на терасі з пляшкою дорогого вина і жінкою, яка точно не була його законною дружиною, якщо судити з фотографій на столі в його кабінеті. Роман зробив кілька чітких знімків на камеру з потужним телеоб’єктивом із безпечної відстані. Компромат ніколи не буває зайвим.