На четвертий день Федя нарешті розплющив очі. Він ще не міг говорити через дихальну трубку, але його погляд був усвідомленим. Коли Роман запитав, чи чує він його, Федя слабко, але впевнено стиснув батькову руку. Лікарі сяяли від радості, називаючи це неймовірним прогресом. Роман же розумів: тепер, коли загроза життю сина минула, йому треба діяти з хірургічною точністю і максимальною обережністю.
Того ж дня в палату завітав слідчий Леонід Петрович.
— Прокуратура вивчила матеріали. Між нами кажучи, пане Романе, перспективи нульові, — слідчий виглядав виснаженим. — Покази всіх сімох збігаються слово в слово. Їхні адвокати вибудували лінію самооборони, а камери спостереження на тому поверсі ліцею, як мені повідомили, “перебували на плановому технічному обслуговуванні” саме під час бійки.
— Який дивовижний збіг, — сухо відгукнувся Роман.
— Так, збіг. Я в органах більше двадцяти років. Я знаю, чим це закінчиться. Ці вилупки вийдуть сухими з води. Їхні татусі вже занесли куди треба. Мені шкода, щиро шкода. Але правосуддя тут не буде.
— Я вас почув.
Слідчий пильно, з прихованою тривогою подивився на Романа.
— Я бачив вашу військову справу, Романе Сергійовичу. Я маю доступ до певних архівів. Я чудово знаю, на що здатні люди з вашого колишнього підрозділу. Але прошу вас, не робіть дурниць. Це Київ, тут у цих людей влада, гроші і зв’язки. Ви не зможете виграти цю війну.
— Ви так думаєте?
Леонід Петрович витримав його крижаний погляд.
— Заради вашого сина. Не робіть того, про що думаєте. Йому зараз потрібен живий і вільний батько, а не месник у СІЗО.
Коли слідчий пішов, Роман повернувся до ліжка Феді. Очі хлопця були відкриті. Медсестра сказала, що якщо динаміка збережеться, завтра спробують зняти апарат ШВЛ.
— Привіт, чемпіоне, — м’яко сказав Роман, схилившись над ним. — Ти молодець. Ти виборсався. Я ж обіцяв, що все буде добре.
Федя дивився на батька. У його погляді змішалися впізнавання, біль і якийсь глибокий, тваринний страх перед тими, хто це з ним зробив.
Роман ніжно погладив його по здоровій руці.
— Навіть не думай про це. Твоє єдине завдання зараз — одужувати. Відпочивай. Усе інше вже вирішено.
Тієї ж ночі, рівно через 72 години після жорстокого нападу в ліцеї, перший із семи мажорів потрапив до лікарні.
Дениса Філіпчука знайшли без свідомості біля його елітного позашляховика о дванадцятій ночі, на глухій парковці за покинутим торговим центром на Окружній дорозі. Обидві його кисті були зламані. Дрібні кістки роздроблені з ювелірною, майже медичною точністю. Правий колінний суглоб був вивернутий назад до повного розриву хрестоподібних зв’язок. Поліція не знайшла жодних слідів зброї чи інструментів.
Травми мали систематичний, жорстко контрольований характер — такий почерк свідчив про роки інтенсивної практики в елітному рукопашному бою. Жодних свідків. Жодних записів із камер.
Денис обов’язково одужає і зможе ходити. Але він більше ніколи в житті не візьме в руки баскетбольний м’яч. Усі контракти та європейські перспективи розчинилися в повітрі тієї ж миті.
Через шість годин у Голосіївському парку знайшли Еріка Осадчого. Той самий стан. Без свідомості. Ідентичні травми: обидві кисті, одне коліно. Точковий, розрахований вплив, що назавжди ставив хрест на будь-якому контактному спорті.
До полудня наступного дня швидка забрала Богдана Гришка. Потім — Гліба Захарченка. До вечора — Євгена, Івана та Кирила.
Усі семеро — менш ніж за 72 години. Усі з абсолютно однаковими травмами. І головне — жоден із них не міг пригадати, що саме сталося. Вони пам’ятали лише, як до них наблизилася тінь, спалах болю — і пробудження в палаті під крапельницями.
У поліції не було жодної зачіпки. Мажори були паралізовані первісним жахом, їхні впливові батьки шаленіли від безсилля і вимагали підняти на вуха все місто, а столицею вже повзли неймовірні чутки.