Усі ці три дні, поки містом котилася хвиля незрозумілих і моторошних нападів на еліту школи, Роман невідлучно перебував у лікарні поруч із Федею. Його сину ставало краще. Апарат штучної вентиляції легень нарешті відключили, і хоча хлопець був ще дуже слабким, а говорити йому було важко, він дихав самостійно. Прогнози лікарів стали обережно-оптимістичними: незворотних пошкоджень мозку вдалося уникнути, хоча попереду на них чекали місяці реабілітації.
На ранок шостого дня до палати завітав слідчий Леонід Петрович. Він виглядав так, ніби не спав останні сімдесят дві години.
— Де ви були останні три доби, Романе Сергійовичу? — одразу, без привітання, запитав поліцейський.
— Тут. Із сином. Запитайте будь-яку медсестру на поверсі, — спокійно відповів Роман, не відриваючись від чищення яблука для Феді.
— Я вже запитав. Вони в один голос підтверджують, що ви майже не відходили від ліжка. — Леонід Петрович важко опустився на стілець і пильно, вивчаючи, подивився на Романа. — Семеро хлопців. Усі госпіталізовані з ідентичними, хірургічно точними травмами. Професійна робота. Висококласна військова підготовка. Жодного сліду, жодного свідка.
Слідчий зробив паузу, очікуючи на реакцію. Роман продовжував акуратно зрізати шкірку з яблука.
— А ви, виявляється, весь цей час сиділи тут, на очах у десятка свідків. Звучить як справжня містика, пане Коваленко.
— Мій син ледь не загинув через те, що семеро розбещених підлітків вирішили розважитися і забити його заради сміху, — тон Романа був рівним, але в ньому відчувалася сталь. — А тепер, коли ці ж самі підлітки раптом отримали травми, все місто раптом згадало про справедливість і закон. Цікавий феномен, ви не знаходите?
Леонід Петрович довго мовчав, потираючи втомлені очі.
— Їхні батьки підняли на вуха все керівництво МВС. Вони вимагають результатів розслідування. Вимагають знайти того, хто це зробив, і розірвати його на шматки.
— Сподіваюся, вони знайдуть свої відповіді. Насильство — це завжди погано, — без тіні іронії відповів Роман, простягаючи сину шматочок яблука.
Після того як слідчий пішов, Роман перевірив стрічку новин у телефоні. ЗМІ вже охрестили інцидент “Справою столичної сімки”. Журналісти висували найфантастичніші версії: від кримінальних розбірок до появи таємничого месника. Але важливим було інше: розлючені батьки мажорів об’єднувалися. Вони шукали винного. Роман саме на це і розраховував. Пастка була майже готова.
На сьомий день Федю перевели з реанімації до звичайної палати. Набряк обличчя значно спав, хоча гематоми все ще мали лякаючий жовто-фіолетовий відтінок. Роман допоміг сину пересісти на ліжко, підтримуючи його за худі плечі.
— Тату… — тихо озвався Федя того ж вечора. Його голос ще трохи хрипів. — Я чув, про що шепочуться медсестри. Ті хлопці, які на мене напали… З ними щось сталося. Ти не хвилюйся через них.
— Усі кажуть, що це зробив ти. Але ж ти був тут. Я пам’ятаю, як ти тримав мене за руку, коли мені було дуже боляче.
Роман ледь помітно посміхнувся.
— Саме так. Я був тут. Я опікувався тобою. Це єдине, що має значення.
Федя уважно подивився в очі батька, і в його погляді промайнуло раптове, глибоке розуміння.
— Коли я був без свідомості… я іноді чув тебе крізь темряву. Ти казав, що все буде добре.
— І так буде.
— Вони робили це й раніше, тату. З іншими дітьми. — Голос Феді здригнувся, спогади нахлинули з новою силою. — Усі в ліцеї надто налякані, щоб скаржитися, бо їхні родини контролюють усе. Денис Філіпчук тримав мене за руки, поки інші…
Хлопець ковтнув сльози, намагаючись опанувати себе.
— Вони сміялися. Казали, що я — ніхто. Що вони можуть розчавити мене, як комаху, і їм за це нічого не буде.
Роман знову відчув той знайомий крижаний спокій.
— Вони помилялися.
— Ліцей нічого не зробить. Директор Левченко вчора дзвонив мамі, — Федя мав на увазі колишню дружину Романа, яка після розлучення переїхала до іншого міста і жила своїм життям, зрідка відвідуючи сина. — Він сказав, що нам варто подумати про “матеріальну компенсацію”, щоб покрити витрати на лікування. Ніби ми ще маємо бути їм вдячні.
— Твоя мама приїжджає завтра вранці, — кивнув Роман.
— Так. Вона плакала. Але… вона теж налякана. Вона сказала мені по телефону, що краще взяти гроші і забути. Перевестися в іншу школу. Не створювати проблем впливовим людям.
— Цього не буде, сину. Ніхто нікуди не тікатиме і ніяких брудних грошей ми не візьмемо.
Федя видавив із себе слабку посмішку.
— Я так і знав, що ти це скажеш.
Тієї ж ночі, коли Федя заснув, на телефон Романа прийшло нове повідомлення з невідомого номера:
“Ми знаємо, що це був ти. Завтра, о 21:00, за твоєю адресою. Будь удома і будь сам”.
Роман швидко набрав відповідь:
“Я буду чекати”.
Весь наступний день він присвятив підготовці. Спочатку навідався до невеликого гаража на околиці міста, який орендував під вигаданим ім’ям. Там зберігалися речі з його минулого життя. Медичні аптечки стандарту НАТО, професійні засоби зв’язку, інструменти для прихованого відеоспостереження. Була там і зброя, хоча він був абсолютно впевнений, що проти цих самовпевнених “господарів життя” вона йому не знадобиться. Ті батьки, які збиралися до нього в гості, були звичайними бізнесменами та чиновниками. Вони вміли “вирішувати питання” в кабінетах і залякувати слабших, але вони й гадки не мали, як виглядає справжня, смертельна небезпека.