Степан мовчки провів її до тренувального кінологічного комплексу. Вольєри, де утримувалися дванадцять найкращих військових собак країни, були розташовані в окремому, добре захищеному блоці. Щойно Аліна переступила поріг приміщення, повітря миттєво наповнилося радісним гавкотом, скигленням і звуком кігтів, що шкребли по металевій сітці. Собаки ожили. Вони кидалися на огорожі, вітаючи її так бурхливо, ніби не бачилися вічність.
Хтось заздалегідь залишив дверцята вольєра Фантома не зачиненими на замок — Аліна здогадувалася, що це зробив Степан, передбачаючи її візит. Великий малінуа вислизнув у коридор і миттєво опинився біля неї, міцно притиснувшись гарячим боком до її стегна.
Наступну годину вона провела з ними. Аліна методично переходила від одного вольєра до іншого, відчиняла дверцята, сідала на прохолодну бетонну підлогу і дозволяла кожному собаці отримати свою порцію уваги. Вона гладила шрамованого Ареса, чухала за вухом Луну, обіймала за могутню шию Одіна. Вона шепотіла їм слова заспокоєння тими самими давніми, мертвими мовами, які вони розуміли краще за будь-які команди. Це був перший раз за три нестерпні місяці, коли вона дозволила собі просто бути собою — кінологом, яка безмежно любить своїх підопічних.
Коли вона нарешті вийшла з блоку вольєрів, Степан чекав на неї біля виходу. Його обличчя було суворим і напруженим.
— Що б ти не задумала, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі, — тобі не обов’язково робити це самій. У мене є надійні люди. Ми можемо…
— Ні, я мушу бути сама, Степане. — Аліна озирнулася на довгий коридор, звідки за нею крізь сітку спостерігали дванадцять пар уважних очей. — Якщо я не повернуся… подбайте про них. Тепер вони — ваша родина. У мене, крім них, нікого не залишилося.
Вона не дала йому шансу на заперечення. Розвернулася і пішла геть, залишаючи ветерана сам на сам із важким передчуттям невідворотного.
Закритий комплекс «Смарагдова затока» був саме таким, як його описувала Катерина: ідеальне втілення розкоші, відгороджене від решти світу високим парканом та густим сосновим лісом. Аліна прибула на місце, коли сонце вже сіло, розчинившись у холодних сутінках. Тепер вона виглядала зовсім інакше. Замість чорного тактичного одягу чи форми прибиральниці на ній була елегантна вечірня сукня глибокого синього кольору, а на плечах лежало дороге пальто.
Її фальшиві документи ідентифікували її як представницю великої європейської компанії з виробництва дронів, що була одним із ключових спонсорів вечора. Озброєна охорона на в’їзді, екіпірована краще за деякі штурмові бригади, ретельно перевірила її запрошення, просканувала сумочку на наявність зброї металошукачем і, не знайшовши нічого підозрілого (маленький ґудзик-диктофон не мав металевих деталей), шанобливо пропустила її на територію.
Усередині розкішного триповерхового маєтку захід уже був у повному розпалі. Близько п’ятдесяти людей — чоловіки в смокінгах і жінки у вечірніх сукнях — неспішно переміщалися просторими залами з кришталевими люстрами. Грала тиха класична музика, офіціанти розносили шампанське, і на перший погляд це виглядало як звичайний світський раут. Але Аліна знала правду: тут зібралися політики, корпоративні ділки та військові чиновники вищого рангу, які створили імперію на крові власних солдатів.
Вона граціозно рухалася крізь натовп, періодично зупиняючись біля груп людей, ніби розглядаючи картини на стінах. Її прихований диктофон фіксував обривки розмов. Звучали назви підставних компаній, номери офшорних рахунків, дати наступних передач даних. Зрадники говорили про це так само буденно, як про прогноз погоди.
А потім вона побачила його.
Він стояв біля великого мармурового каміна, оточений зграйкою уважних слухачів. Високий, ставний чоловік із бездоганною військовою виправкою. На його парадному кітелі виблискували генеральські зірки найвищого рангу. Людина, чиє обличчя Аліна неодноразово бачила в новинах. Архітектор операції «Примарний слід». Генерал Марко Камінський.
Але її паралізувало не це. Її погляд завмер на фотографії в срібній рамці, що стояла на камінній полиці просто за спиною генерала. На цьому знімку Камінський тепло обіймав за плечі молодого чоловіка у військовій формі. Молодого чоловіка, який був точною копією Назара.
Кімната раптом попливла перед очима Аліни. Вона зробила кілька кроків ближче, не в змозі повірити в те, що бачить. Схожість була стовідсотковою, беззаперечною. Та сама лінія підборіддя. Ті самі глибокі, уважні очі. Та сама ледь помітна кривизна носа — наслідок давнього перелому під час тренувань з рукопашного бою, який так і не зрісся ідеально рівно.
Назар ніколи не говорив про свою родину. Ніколи не згадував батька. Тепер вона зрозуміла чому.
— Красивий, правда?
Оксамитовий, глибокий голос пролунав просто над її вухом. Аліна різко обернулася. Генерал Камінський стояв за півметра від неї. На його губах грала ввічлива, світська усмішка, але очі були холодними і неживими, як у рептилії. Щось у його розслабленій позі безпомилково свідчило: він чудово знає, хто перед ним стоїть.
— Мій син, — продовжив генерал, плавно вказуючи бокалом із шампанським на фотографію. — Я втратив його на Близькому Сході три місяці тому. Трагічна випадковість під час виконання службових обов’язків. Героїчна смерть. — Усмішка Камінського не здригнулася ні на міліметр. — Ви, здається, мали б його знати. У вас погляд людини, яка теж когось втратила.
Мозок Аліни гарячково прораховував варіанти. Чоловік, який віддав наказ ліквідувати Назара, стояв зараз перед нею і цинічно називав його сином. Батько вбив власну дитину.
— Прийміть мої співчуття, пане генерале, — їй вдалося вимовити ці слова рівним тоном, не видавши бурі, що вирувала всередині.
— Справді? — Камінський зробив півкроку ближче, порушуючи її особистий простір, і різко знизив голос. — Бо мені доповіли, що ви ставите занадто багато запитань про смерть мого сина. Запитань, які змушують певних дуже впливових людей нервувати.
Навколо них продовжувалося світське життя. Гості сміялися, пили дороге вино, абсолютно не помічаючи смертельної напруги біля каміна.
— Я не розумію, про що ви говорите.
— Звісно, не розумієте. — Рука Камінського лягла на лікоть Аліни. Жест виглядав збоку як дружній прояв галантності, але його пальці стиснули її руку з силою сталевих лещат. Відмова від “пропозиції” не передбачалася. — Пропоную трохи прогулятися. Є речі, які нам варто обговорити без зайвих вух.
Він м’яко, але невідворотно повів її крізь натовп до бічних дверей. З тіні миттєво виринули двоє кремезних чоловіків із навушниками-раціями у вухах — особиста служба безпеки генерала. Вони безшумно прилаштувалися позаду, відрізаючи будь-які шляхи до відступу.
Коридор, куди вони вийшли, був обвішаний дорогими картинами і освітлений м’яким світлом бра. Камінський відчинив важкі дубові двері в кінці холу, і вони опинилися в розкішному приватному кабінеті, оздобленому темним деревом. Щойно двоє охоронців зайшли слідом, двері з глухим клацанням замкнулися.
Генерал Камінський відпустив її руку і повільно підійшов до масивного письмового столу.
— Можеш кинути цей маскарад, Шепіт, — його голос втратив будь-які ознаки світської ввічливості, ставши жорстким і діловим. — Я знаю, хто ти така. Я знав це з того самого дня, як ти взяла в руки швабру на базі “Лісовий кордон”.
Слова вдарили Аліну, як розряд струму. Кров на мить застигла в її жилах.
— Ти виглядаєш здивованою, — Камінський налив собі віскі з кришталевого декантера. — Ти справді думала, що можеш оперувати на моїй території без мого відома? Я особисто створював ту мережу спостереження, яку ти так старанно намагалася обійти. Я тренував тих аналітиків, які миттєво підняли червоний прапорець на твою фальшиву цивільну легенду. І я особисто віддав наказ прибрати лейтенанта Дмитра в камері сьогодні вранці, перш ніж він встиг би наговорити зайвого слідчим СБУ.
Аліна відчула, як стіни кабінету починають на неї тиснути. Її кулаки стиснулися так сильно, що нігті вп’ялися в долоні до крові.
— Ви вбили власного сина. — Ці слова вирвалися в неї самі, просочені чистою ненавистю.
Камінський завмер зі склянкою біля губ. На його обличчі промайнула дивна емоція. Це не було почуття провини. Швидше, роздратування від необхідності обговорювати неприємну, але неминучу технічну втрату.
— Назар ніколи не повинен був втручатися в ці справи. Я робив усе, щоб ізолювати його. Захистити. Я спеціально відправляв його кінологічні групи в ті сектори, які були максимально віддалені від операцій «Примарного сліду». — Генерал зробив ковток. — Але він був занадто хорошим фахівцем. Занадто правильним. Занадто відданим своїм ідеалам. Він почав бачити закономірності там, де інші бачили лише випадковості. Почав ставити запитання, які ставити не слід. І коли я зрозумів, наскільки близько він підібрався до ядра нашої організації…
— Ви наказали його стратити. Уві сні. Руками його ж підлеглого.
— Я віддав наказ нейтралізувати критичну загрозу безпеці масштабної операції, — голос генерала був абсолютно позбавлений людяності, холодний і клінічний. — Те, що ця загроза випадково мала мою ДНК, було сумною прикрістю. Але я не міг дозволити скомпрометувати систему. Від неї залежить занадто багато впливових людей. Ставки надто високі.
Аліна відчула, як усередині неї ламається остання надія на те, що в цьому світі залишилося хоч щось святе. Батько, який пожертвував сином заради тіньових грошей і влади, стояв перед нею і пив віскі, виправдовуючи вбивство.
— Він же безмежно вірив вам. Він любив вас. Він ніколи не підозрював, чим ви займаєтеся, — прошепотіла вона.
— Я ретельно про це подбав. У його картині світу його батько був незламним героєм війни, який присвятив життя служінню Україні. — Камінський поставив склянку на стіл. Його очі звузилися. — Чим я, власне, і є. Ти думаєш, ці гроші, ці зв’язки — це просто жадоба наживи? Ні. Усе, що я побудував, служить вищій меті.
— Якій меті? Як зрада може бути виправдана?
Камінський перебив її різким жестом:
— Виживанням нашої держави у світі, де союзники зраджують швидше, ніж висихають чорнила на міжнародних договорах. Ті дані, які ми продаємо, не є випадковими. Це ретельно відібрана інформація, яка дозволяє нам стравлювати наших ворогів між собою. Дестабілізувати регіони, щоб відвернути увагу від наших кордонів. Підтримувати баланс страху. Ти думаєш, ті ідіоти з парламентських комітетів розуміють, як насправді працює геополітика? Вони — діти, які граються в пісочниці. А такі люди, як я… ми тримаємо цей світ на своїх плечах, поки ви спите.
Аліна повільно, міліметр за міліметром, посунула руку до внутрішньої кишені пальта. Там лежав увімкнений ґудзик-диктофон. Вона почула достатньо. Більш ніж достатньо, щоб Камінський і вся його мережа згнили у в’язницях суворого режиму до кінця своїх днів. Якщо вона зможе вийти звідси живою.
— Шукаєш це? — Камінський несподівано підняв руку.
У його пальцях був затиснутий маленький металевий пристрій. Точна копія того диктофона-маячка, який дала їй Катерина. Пристрою, який, як думала Аліна, був надійно захований і працював.
— Ми знаємо про “Конюшину” вже багато років, — генерал презирливо кинув пристрій на підлогу і з хрускотом розчавив його носком свого лакованого туфля. — Ми дозволяли їй гратися в аналітика і збирати папірці, бо вона була дуже зручною наживкою. Вона виманювала на світло інших “правдошукачів”. Змушувала їх розкрити свої карти до того, як вони ставали справжньою проблемою. Як-от тебе сьогодні.