Дорога забрала майже три години. Аліна вела сірий седан крізь густі, похмурі ліси Полісся, залишаючи галасливе місто далеко позаду. Чим далі вона від’їжджала від цивілізації, тим гіршим ставав асфальт, поки не перейшов у розбиту гравійну ґрунтівку. За вікном стояла стіна з чорних сосен, які здавалися мовчазними свідками всіх таємниць, що ховалися в цій глушині.
Фантом усю дорогу мовчав, його присутність на пасажирському сидінні була єдиним, що не давало Аліні зірватися в прірву паніки. Коли вона нарешті вимкнула фари і заглушила двигун біля старого, потемнілого від часу дерев’яного будинку на краю лісу, пес повернув до неї свою масивну голову. Його розумні очі дивилися з таким глибоким розумінням, якого часто бракує людям.
— Охороняй машину, — тихо наказала вона, поклавши руку йому на загривок. — Якщо я не повернуся через годину, знайди Степана.
Малінуа слухняно ліг на сидіння, перетворившись на невидиму тінь. Аліна вийшла з машини, щулячись від пронизливого нічного вітру, і попрямувала до будинку. Двері відчинилися ще до того, як вона встигла підняти руку, щоб постукати.
Жінка, що стояла на порозі, виявилася значно молодшою, ніж уявляла собі Аліна — їй було не більше тридцяти п’яти. Гострі риси обличчя, темне волосся, практично стягнуте у тугий хвіст, і напружений, скануючий погляд людини, яка звикла постійно озиратися через плече. Її одяг був простим, темним і не сковував рухів.
— Ти приїхала сама, — констатувала Катерина, пропускаючи її всередину. — Добре. Заходь.
Зовні хата виглядала як типова покинута дача, але всередині вона нагадувала високотехнологічний командний пункт розвідки. Великий дерев’яний стіл був завалений стосами паперів, на кількох екранах ноутбуків бігли рядки зашифрованих даних, а вся центральна стіна була перетворена на величезну мапу. Дошка була вкрита фотографіями, іменами та червоними нитками, які спліталися в густу павутину масштабної змови.
Аліна окинула все це одним професійним поглядом.
— Ти не сиділа склавши руки.
— Сім років, — Катерина підійшла до столу і почала перекладати якісь документи. — Рівно стільки я знаю про операцію «Примарний слід». Сім років я по крихтах збираю докази, фіксую транзакції і дивлюся, як гинуть хороші люди, щойно вони підбираються надто близько до правди.
— Що це таке? Що таке цей «Примарний слід»?
Катерина завмерла, її руки лягли на товсту картонну папку.
— Все починалося як абсолютно легітимна, глибока розвідувальна операція. Впровадження наших агентів у міжнародні злочинні синдикати, терористичні угруповання та структури країн-вигнанців. Стандартна шпигунська робота. Але на якомусь етапі люди, які керували цією мережею з Києва, зрозуміли, що сидять на золотій жилі. Замість того, щоб захищати державу, вони почали продавати отримані розвіддані.
Вона гірко усміхнулася:
— Вони продавали інформацію міжнародним торговцям зброєю, диктаторським режимам Близького Сходу, приватним військовим компаніям. Кожному, хто був готовий платити астрономічні суми через підставні криптогаманці та офшори. Вони створили тіньову імперію всередині нашої власної розвідки, і вони діють абсолютно безкарно вже понад десятиліття.
Аліна підійшла ближче до дошки, розглядаючи фотографії невідомих їй людей у військовій формі та дорогих костюмах.
— І Назар їх викрив.
— Твій чоловік був одним із небагатьох, хто мав достатньо високий рівень доступу і при цьому зберіг совість, щоб стати для них реальною загрозою. Його кінологічні групи постійно перекидали в регіони, де «Примарний слід» вів свої найбрудніші справи. Назар почав помічати системні аномалії. Секретні операції, які зривалися в найзручніший для ворога момент. Цілі, які якимось дивом знали про засідки заздалегідь. Оперативники, які гинули за обставин, що суперечили законам фізики і тактики.
— Він вів розслідування зсередини, — Аліна міцно стиснула кулаки.
— Близько півроку тому він вийшов на мене. Він відстежив витік інформації до когось у власному ланцюгу командування, — Катерина дістала з папки роздруківку. — Ми почали обмінюватися даними. Він мав передати мені останній, ключовий доказ. Документ, який містив імена всієї верхівки «Примарного сліду». У той самий день, коли він загинув.
Серце Аліни болісно стиснулося.
— Він так і не встиг.
— Ні. Вони дісталися до нього першими. — Катерина поклала на стіл зернисту чорно-білу фотографію. — Це останній кадр із камер зовнішнього спостереження на їхній тимчасовій базі. Подивися на таймкод.
Аліна схилилася над знімком. Це був коридор модульного містечка. У кадр потрапила постать у військовій формі. Обличчя було приховане глибокою тінню від козирка тактичної кепки, але напрямок руху був безпомилковим: людина прямувала прямо до намету, де спав Назар. Цифри в кутку екрана показували 02:13. За чотири хвилини до того, як інша камера зафіксувала Дмитра.
— Їх було двоє, — ледь чутно видихнула Аліна. — Дмитро натиснув на гачок, але він мав спільника. Того, хто заздалегідь відключив сигналізацію на периметрі. Того, хто подбав, щоб не було жодних свідків.
Катерина постукала пальцем по фотографії, вказуючи на ледь помітну деталь на плечі невідомого:
— Того, чиє звання було настільки високим, що ніхто на базі не посмів би його зупинити чи поставити запитання. Подивись на форму. Це не сержантський склад. Це вищий офіцер.
— Хто це? — голос Аліни затремтів від люті.
— Поки що не знаю. Якість зображення надто низька для біометричного розпізнавання обличчя, а цей виродок дуже старався не потрапляти в офіційні звіти з того сектора. — Катерина дістала з-під столу ще один аркуш. — Але я знаю інше. Завтра ввечері відбудеться зустріч. Уся верхівка «Примарного сліду» збирається в одному місці, щоб обговорити план антикризових дій після вчорашнього арешту Дмитра. Вони панікують.
— Де?
— Закритий елітний комплекс «Смарагдова затока» під Києвом. Приватна територія, кілька гектарів лісу навколо маєтку. Озброєна охорона, глушилки зв’язку, вхід виключно за списками. — Катерина подивилася їй прямо в очі. — Я можу зробити тобі легенду і перепустку. Але щойно ти перетнеш ворота — ти будеш абсолютно сама. Жодної групи підтримки. Жодної евакуації. Якщо щось піде не так, тебе ніхто не врятує.
Аліна згадала Назара в цинковій труні. Згадала дванадцятьох собак, які цілодобово відмовлялися їсти, охороняючи його тіло. Вона згадала три місяці миття підлог, принижень і пекучого болю, який розривав її зсередини щоразу, коли вона чула військовий марш.
— Розкажи мені все, що я маю знати.
Інструктаж тривав понад три години. Катерина показала детальні схеми маєтку, розписала протоколи безпеки приватної охорони, надала фальшиві документи найвищого ґатунку. На той час, коли вони закінчили, над лісом уже почав займатися сірий, холодний світанок. Аліна мала чіткий план.
— І останнє, — Катерина простягнула їй маленький пристрій, розміром не більший за ґудзик від пальта. — Що б ти там не почула, що б ти не побачила… зафіксуй це. Це не просто диктофон. Це передавач. Якщо з тобою щось трапиться, цей доказ має вижити. Завантаж його на захищений сервер, який я тобі показала. Там стоїть система «мертвої руки». Якщо я не введу код скасування протягом двадцяти чотирьох годин, система автоматично розішле ці файли сотням журналістів, європейським спецслужбам і міжнародним антикорупційним судам.
— Ти продумала кожну дрібницю.
— У мене було сім років, — обличчя Катерини трохи пом’якшало. — Назар був хорошою людиною. Він не заслуговував того, що з ним зробили. Ніхто з наших хлопців цього не заслуговував.
Аліна сховала диктофон-маячок у внутрішню кишеню.
— Завтра ввечері таємниць більше не залишиться. Так чи інакше, я покінчу з цим.
Вона виїхала назад до Києва, коли сонце вже піднялося над деревами. Її мозок працював як ідеально налагоджений комп’ютер, прораховуючи змінні та запасні варіанти. Коли вона нарешті дісталася бази і припаркувала машину біля лісосмуги, її зустрів майстер-сержант Степан. На його обличчі не було жодної краплини кольору.
Він приніс новину, від якої в Аліни кров застигла в жилах.
— Дмитро мертвий.
Світ навколо неї наче похитнувся.
— Що? Як це можливо? Він же був в одиночній камері під охороною ВСП!
— Знайшли його в камері сьогодні на світанку. Офіційна версія — самогубство. — Голос Степана був глухим і сповненим люті. — Слідчі кажуть, що він повісився на власному простирадлі. Але камери відеоспостереження в ізоляторі “абсолютно випадково” вийшли з ладу якраз на ті сорок хвилин. Жодних записів немає. Жодних слідів теж.
Аліна відчула, як стіни починають стискатися навколо неї.
— Вони замітають сліди.
— І це ще не все. Генерал-майор Софія сьогодні вранці отримала прямий наказ згори згорнути будь-яке розслідування смерті Назара. Справі надали найвищий гриф секретності. Усі докази наказано здати в архів Генштабу. Будь-кого, хто продовжить ставити запитання, віддадуть під трибунал за розголошення державної таємниці в умовах воєнного стану.
На якусь мить Аліна відчула тотальну, нищівну безпорадність. Вони ліквідували Дмитра просто в камері, щоб змусити його замовкнути назавжди. Вони паралізували дії принципової генералки одним телефонним дзвінком згори. Їхня влада, їхні щупальця проникали в такі кабінети, про які вона навіть боялася думати.
Але потім вона намацала в кишені маленький металевий ґудзик-диктофон від Катерини. Вона згадала про зустріч в «Смарагдовій затоці». Це був шанс знищити їх одним ударом.
— Мені треба побачити собак, — тихо сказала вона.