Ліс поглинав Галину Петрівну крок за кроком. Осінній ліс має свою особливу, магічну владу: він заворожує глибокою тишею, яку порушує лише хрускіт сухої гілки під гумовим чоботом та шурхіт пожовклого листя. Жінка наче впала в якийсь мисливський транс, переходячи від однієї галявини до іншої. Під крислатими дубами ховалися пузаті боровики, а в густій траві зблискували руді шапочки лисичок.
Час у такій лісовій тиші втрачає свій звичний вимір. Петрівна й сама не зогледілася, як знайомі, світлі соснові галявини змінилися на похмурі хащі. Дерева тут стояли набагато ближче одне до одного, їхні стовбури вкривав густий, вогкий мох, а сонячне світло ледь пробивалося крізь переплетене гілля.
Раптом під її ногою щось гучно і неприємно чвакнуло. Галина опустила очі й побачила, що стоїть на краю темної, маслянистої калюжі, яка дихала гниллю. Повітря стало важким, насиченим запахом прілого листя та застояної води. Жінка злякано відсахнулася назад, відчуваючи, як по спині пробіг неприємний холодок.
— Матінко рідна, куди ж це мене занесло? — прошепотіла вона, нервово озираючись. — Це ж Вовча гать!
Так у Заліссі називали старе, глибоке болото, про яке ходили наймоторошніші сільські легенди. Місцеві жителі сюди не потикалися навіть заради найкращих ягід, бо знали: підступна трясовина не прощає помилок.
— Догулялася, бабо, — картала себе Петрівна, міцніше перехоплюючи ручку важкого кошика. — Ану, мерщій повертай додому, поки сама тут не згинула, бо ж ніхто й кісток не знайде!
Вона вже розвернулася, щоб чимдуж тікати з цього непривітного місця, коли раптом почула звук, від якого волосся на голові стало дибки. З боку трясовини донісся глухий, протяжний стогін. Галина Петрівна завмерла, не в змозі зробити й кроку, серце закалатало десь у самому горлі.
За першим стогоном пролунав відчайдушний, надривний плач. Це був не привид і не лісова мара — так могла плакати лише жива людина, яка опинилася на страшній межі між життям і смертю.
— Є там хто? — гукнула жінка, намагаючись надати голосу впевненості, хоча коліна зрадницьки тремтіли.
У відповідь болото ніби важко зітхнуло, і крізь туман пробився слабкий, зірваний голос:
— Допоможіть… Благаю, допоможіть мені!
Забувши про власний страх і сільські забобони, Галина кинула кошик з грибами на сухий мох і кинулася на голос. Продираючись крізь колючий чагарник, вона нарешті помітила рух. На краю трясовини, марно хапаючись побілілими пальцями за слизьке коріння поваленого дерева, борсалася людина.
— Тримайся, дитино! Тільки не рухайся різко, бо ще глибше засмокче! — крикнула Петрівна, наближаючись до небезпечної межі.
Вона швидко знайшла міцну, довгу гілку, надійно вперлася ногами у твердий ґрунт і простягнула її потопельниці. Рятувальна операція забрала чимало сил, жінка тягнула з усіх жил, відчуваючи, як ниють м’язи спини. Але врешті-решт їй вдалося витягти незнайомку на твердий берег, подалі від згубної багнюки.
Коли вони обидві впали на вогку траву, важко хапаючи повітря, Галина нарешті змогла роздивитися врятовану. Це була зовсім молода жінка. Її одяг, хоч і був безнадійно зіпсований липкою болотяною грязюкою, явно належав міській жительці — вишуканий, дорогий і зовсім не пристосований для лісових хащів.
— Ти хто така, пташко? І як тебе в цю глухомань занесло? — важко дихаючи, запитала Петрівна, витираючи брудні руки об фартух.
Незнайомка підняла на неї повні жаху та відчаю очі. Вона дрібно трусилася чи то від осіннього холоду, чи то від пережитого нервового шоку.
— Я… я нічого не пам’ятаю, — прошепотіла вона сухими губами і гірко заплакала.
— Як то не пам’ятаєш? Навіть як звати тебе, забула? — сплеснула руками Галина, вражена такою новиною.
Жінка лише безпорадно похитала головою, міцно обхопивши себе за плечі.
— От же ж лихо на мою голову! — бідкалася Петрівна, оглядаючи ліс, який невблаганно і швидко темнів. — Сонце вже сідає, скоро ні зги не буде видно. Треба тебе в село забирати, а там уже розберемося, чию ти пам’ять загубила. Йти хоч зможеш?
Незнайомка спробувала піднятися на ноги, але одразу ж із болісним стогоном осіла на землю, інстинктивно схопившись за поперек.
— Ні… Спина пече страшним вогнем, і ноги зовсім мене не слухаються. У мене немає сил навіть стояти.
Галина Петрівна зрозуміла, що справа кепська. Вона обережно підвела жінку, дала їй міцний ціпок, щоб та мала на що спиратися, і сама підставила своє надійне плече. Вони рушили лісом, але кожен крок давався незнайомці з таким пекельним болем, що за пів години вони ледве пройшли кілька сотень метрів.