Зрештою, знесилена до краю Галина опустила свою ношу на сухий пагорб, густо вкритий рудою папороттю.
— Все, далі я тебе не дотягну, — важко зітхнула вона, витираючи піт з чола. — Ти й сама ледь дихаєш від болю. А вночі нас тут обох вовки знайдуть. Слухай мене уважно.
Жінка розв’язала свою велику білу хустку, зняла її з голови й рішуче простягнула незнайомці.
— Я побіжу в село по допомогу. А ти пов’яжи цю хустку, щоб її здалеку було видно в темряві. І головне — не рухайся з місця, чуєш? Я тебе не покину, обов’язково повернуся з підмогою.
В очах молодої жінки майнув панічний страх залишитися самій у цій моторошній темряві, але вона покірно кивнула і притисла до грудей білу тканину. Галина розвернулася і, не шкодуючи вікових ніг, побігла крізь хащі в бік ґрунтової дороги.
Вона бігла так швидко, як тільки могла, не звертаючи уваги на гілки, що боляче хльостали по обличчю. Коли Петрівна нарешті вискочила на дорогу, що вела до Залісся, їй здавалося, що серце зараз вистрибне з грудей від перевтоми. Вона зупинилася, намагаючись віддихатися, і раптом почула знайомий скрип коліс і спокійне пирхання коня.
Назустріч їй, неквапливо погойдуючись на возі, повному свіжого, неймовірно запашного лугового сіна, їхав дід Матвій.
— Петрівно? А ти чого це лісом проти ночі ганяєш, як навіжена? — здивовано підняв густі брови чоловік, зупиняючи гнідого. — Вовки ж вийдуть скоро, а ти жінка тілиста, їм на два дні бенкетувати вистачить!
— Тьху на твої дурні жарти, старий! — випалила Галина, підбігаючи до воза. — Біда там велика! Людина в болоті гине!
Ковтаючи слова і повітря, вона швидко розповіла про молоду жінку, яку ледь витягла з Вовчої гаті, про її дивну втрату пам’яті та неможливість іти самостійно. Обличчя Матвія Степановича миттєво змінилося. Зникла іронічна посмішка, погляд став зосередженим, гострим і надзвичайно суворим. Він швидко розпитав сусідку про точні орієнтири і круто розвернув коня.
— Я з тобою поїду! — спробувала незграбно вилізти на віз Петрівна.
— Куди ти поїдеш, рятувальнице? — відрубав Матвій тоном, який не терпів заперечень. — Йди додому, бо твої хлопці вже, мабуть, село на ноги підняли, шукаючи матір. Сам розберуся. Ліс цей знаю краще, ніж свої п’ять пальців.
Галина не стала сперечатися з впертим сусідом. Вона втомилася настільки, що ледь стояла на ногах, тому лише згідно кивнула і побрела до села. Дорогою її думки вже перемкнулися: вона вигадувала, як би то поцікавіше та з драматичними паузами подати цю неймовірну історію своїм домашнім, щоб усе Залісся завтра ахнуло від подиву.
Тим часом старий віз Матвія поринув у густі сутінки лісу. Чоловік напружено вдивлявся в темряву, аж поки його погляд не вихопив серед кущів слабку білу пляму — хустку Галини. Він зупинив коня, легко зіскочив на землю і рішуче підійшов ближче.
Незнайомка злякано втиснулася в холодну землю, побачивши перед собою в сутінках похмурого, бородатого чоловіка велетенської статури.
— Не бійся мене. Я Матвій, сусід тієї жінки, що тебе знайшла. Вона мене прислала на допомогу, — тихо, але дуже твердо сказав він. — Давай-но на віз. Час не чекає, холодає.
— Я… я не можу піднятися, — безсило хлипаючи, відповіла вона. — Спину ніби ножами наживо ріжуть.
— Терпи, дочко, бо в лісі ми точно ночуватимемо, — буркнув чоловік.
Він нахилився, обережно, але впевнено підхопив її на свої міцні руки і поніс до воза. Опускаючи жінку на м’яке сіно, він намагався бути максимально делікатним, але вона все одно несамовито скрикнула від гострого болю, що блискавкою пронизав весь хребет.
Матвій спохмурнів. Його досвідчений погляд одразу оцінив характер болю та реакцію тіла, але він вирішив поки що промовчати.
— Лежи спокійно і дихай глибоко, — сказав він, накриваючи її своєю теплою старою курткою. — Тут недалеко їхати. Приїдемо до хати — там у теплі й подивимося, що з твоєю спиною трапилося.
Жінка міцно заплющила очі, вдихаючи густий, заспокійливий аромат сушених польових трав. Вона дозволила собі нарешті відпустити страх і втратити контроль над ситуацією, повністю довіривши своє життя цьому дивному і похмурому лісовому рятівнику.