Дорога до Залісся виявилася напрочуд короткою. Невдовзі старий віз м’яко зупинився на подвір’ї Матвія Степановича. Чоловік так само обережно зняв жінку з духмяного сіна, намагаючись не робити різких рухів, та, міцно підтримуючи під лікоть, довів до високого дерев’яного ґанку.
— Заходь до хати, там тепло, — скомандував він тихо. — А я зараз швидко коня відведу діду Панасу. Тварина його, він мені її на день позичив, щоб сіно встигнути до дощів перевезти. Чекай на мене, не рухайся багато.
Але незнайомка не мала сил навіть переступити поріг. Вона лише покірно кивнула і важко, зі стогоном опустилася просто на прогріті за день дошки ґанку, обхопивши коліна змерзлими руками.
Коли Матвій повернувся на подвір’я, він ледь не вилаявся. Біля змученої жінки вже сиділа всюдисуща Галина Петрівна. Вона активно гладила незнайомку по плечах, одночасно засипаючи її безперервним потоком питань, на які та ледь знаходила сили відповідати тихими схлипами.
— Матвію, ти ж розумієш, я б її до себе забрала, — заторохтіла Петрівна, підскакуючи на ноги, коли побачила господаря. — Але ж куди? У мене хата, як вулик, повно людей, ступити ніде, не те що чужу людину покласти в тиші. То я їй уже сказала: не бійся, мовляв, дід Матвій хоч і виглядає як чорт лісовий, але серце має золоте.
— Якось розберемося без твоїх порад, — похмуро буркнув чоловік, відтісняючи сусідку від ґанку. — А ти, Галино, йди-но додому. Їй спокій треба, а не твій радіоприймач. Знаю я тебе: зараз почнеш душу вивертати, до ранку не відчепишся.
Галина обурено стисла губи. Вона вже набрала повні груди повітря, щоб нагадати, хто саме врятував цю бідолаху від болотної смерті, але не встигла. Матвій Степанович просто підхопив незнайомку попід руки, завів до хати й мовчки зачинив двері прямісінько перед носом ображеної рятівниці. Петрівні нічого не залишалося, як з важким зітханням рушити на своє подвір’я.
Зайшовши до теплої хати, Матвій одразу взявся до справи. Він швидко нагрів на плиті велику каструлю води, вилив її у мідний таз і дав жінці чистий рушник та шматок духмяного мила, щоб та змила з себе болотяну твань та запах гнилого лісу. Потім відчинив стару скриню і дістав звідти акуратно складену стопку чистого одягу.
— Ось, перевдягнися. Це речі моєї покійної дружини, але вони чисті і мають підійти за розміром, — сказав він коротко, не дивлячись жінці в очі, і вийшов на кухню готувати просту вечерю.
Коли незнайомка, чиста й перевдягнена в теплу фланелеву сукню, несміливо зайшла на кухню, на столі вже парувала гаряча картопля і стояла миска з квашеною капустою. Матвій налив дві чашки міцного трав’яного чаю і показав їй на стілець.
— Може, тепер, коли трохи відійшла, розкажеш, що з тобою трапилося? Хто ти і як опинилися у Вовчій гаті? — запитав він, уважно дивлячись на її зблідле обличчя.
— Я б дуже хотіла розповісти, але в голові суцільний туман, — зітхнула жінка, опустивши очі на свої тремтячі руки. — А це… це плаття справді належало вашій дружині?
— Так. Її звали Соломія. Але її вже дуже давно немає на цьому світі, — відповів чоловік рівним голосом, хоча всередині нього щось болісно стиснулося.
Незнайомка раптом завмерла, втупившись в одну точку. Вона повільно підняла очі на Матвія, і в них спалахнув вогник усвідомлення.
— Соломія… — прошепотіла вона. — Мене теж звати Соломія. Ви вимовили це ім’я, і мене ніби струмом пробило. Я згадала… Це моє ім’я.
— Ну от бачиш, не все так безнадійно. Згадала ім’я — скоро згадаєш і все інше, — вперше за вечір ледь помітно усміхнувся Матвій. — А зараз їж. Сили тобі ще знадобляться.
Тієї ночі в старій хаті довго не могли заснути. Матвій крутився на своєму ліжку, дослухаючись до кожного звуку. За тонкою стіною, у сусідній кімнаті, постійно скрипіли пружини старого дивана: Соломія ніяк не могла знайти зручного положення через нестерпний біль у спині, що раз у раз зривався тихими стогонами.
Наступного ранку, коли жінка важкою, неприродною ходою вийшла на кухню, спираючись на стіни, Матвій одразу запитав:
— Ну що, не спала всю ніч? Сильно спина пече?
— Дуже болить, — зізналася Соломія, ледь стримуючи сльози. — Ноги і руки ніби задерев’яніли, я зовсім їх не відчуваю. Нахилитися чи підняти руки взагалі неможливо, хребет наче скляний.
— Зрозуміло. Ану, ходімо зі мною, — рішуче кивнув чоловік, відставляючи чашку з чаєм.
Він провів її до невеликої кімнати, відгородженої саморобною дерев’яною ширмою. За ширмою стояла міцна, оббита грубою тканиною широка лава.
— Лягай сюди на живіт і чекай, — наказав він.
Матвій вийшов і за хвилину повернувся. В руках він тримав невеликий дерев’яний молоток та гладко обтесаний, спеціально загострений кілочок з твердої породи дерева.
Соломія, побачивши цей дивний інвентар, стислася від жаху, великими очима дивлячись на господаря. Їй здалося, що вона потрапила до рук сільського маніяка. Помітивши її паніку, чоловік добродушно усміхнувся.
— Та не бійся ти, дурненька. Я ж не катувати тебе зібрався. Врятував від болота, щоб тут забити? — він поклав інструменти на край лави. — Я костоправ. Батько мій був знатним костоправом, і дід теж. Вони мене цього ремесла навчили. Вмію я хребці на місце ставити, затиснення знімати. До мене з усього району і навіть зі столиці люди приїжджають по допомогу.