Він зробив паузу, потираючи руки.
— Тільки місцевих я не лікую і не розповідаю їм нічого. Не люблю я зайвої уваги та сільських пліток. Тож давай, розслабляйся. Тобі все одно втрачати нічого, а я точно знаю, як цей біль зняти. Але мушу попередити: доведеться трохи потерпіти. Буде дуже неприємно.
Соломія покірно видихнула, опустила голову на схрещені руки і заплющила очі, довірившись цьому дивному чоловікові.
Матвій поклав їй на спину вздовж хребта згорнутий рулон щільної чистої тканини. Потім він намацав проблемну зону, приставив кілочок під певним кутом і наніс різкий, професійно вивірений удар молотком.
Хату розірвав несамовитий жіночий крик. Від різкого, пронизливого болю Соломія інстинктивно спробувала підскочити і втекти, але сильні руки костоправа міцно притисли її до лави.
— Лежи! Дихай і лежи! — скомандував він.
Матвій продовжував свою роботу. Він методично проходив вздовж хребта, промацуючи пальцями зміщені диски і точними ударами повертаючи їх на законне місце. Соломія кричала, плакала, благала зупинитися, але він не зважав, знаючи, що цей короткий біль є шляхом до порятунку.
Саме в цей момент на ґанок хати тихо піднялася Галина Петрівна. Вона ледве дочекалася ранку, щоб знову прийти розвідати ситуацію. Жінка вже простягла руку до ручки дверей, як раптом почула зсередини нелюдські жіночі крики.
— Матінко Пресвята! — Галина аж відсахнулася, затуливши рота рукою. — Та що ж він там з нею робить?! Вбиває?!
Вона не стала чекати розв’язки. Злетівши з ґанку так прудко, ніби їй знову було двадцять, Петрівна побігла до свого двору. Тремтячими руками вона вихопила телефон і набрала номер дільничного інспектора поліції, який жив у сусідньому селі.
— Степане! Степане, рятуй! — закричала вона в слухавку, ледь дихаючи від хвилювання. — У нас тут убивство серед білого дня! Дід Матвій якусь дівку з міста в хаті закрив і на шматки ріже! Вона так кричить, що кров холоне! Мерщій сюди з сиренами!
Поліцейський патруль прибув у Залісся за рекордні п’ятнадцять хвилин. Дільничний та ще двоє кремезних хлопців з райвідділу, виламавши хвіртку, влетіли на подвір’я Матвія, готові до найгіршого сценарію: крові, трупів і маніяка з сокирою. Вони вибили вхідні двері і ввірвалися до хати…
Але замість кривавої бійні побачили абсолютно спокійну картину. За кухонним столом сидів Матвій Степанович і молода жінка. Вони пили гарячий чай з малиновим варенням і про щось тихо пересміювалися.
— О, а ось і кавалерія прибула, — спокійно сказав Матвій, ставлячи чашку на стіл і переводячи погляд на збентежених поліцейських, за спинами яких налякано визирала Галина Петрівна.
— Що тут відбувається? Де постраждалі? — важко дихаючи, запитав дільничний, оглядаючи кімнату.
Соломія, широко усміхнувшись, підвелася з-за столу. Її рухи були легкими і вільними.
— Все гаразд, офіцере. Коли пан Матвій дістав молоток, я думала, що мені кінець, — засміялася вона. — Але зараз я йому безмежно вдячна. Він вилікував мою спину. Я можу нахилятися, ходити, піднімати руки. Ніби важкезну бетонну плиту зняли з плечей!
Дільничний кліпав очима, намагаючись скласти пазл до купи. Він пильно придивився до жінки, і раптом його обличчя витягнулося від здивування.
— Почекайте… — повільно промовив він, дістаючи з кишені якийсь папірець. — Ви ж… Соломія Ковальчук? З Києва? Вас третю добу шукає поліція! У нас по всьому управлінню орієнтування висять! Чоловік заявив, що ви вийшли в магазин на Печерську і зникли безвісти! Як ви опинилися в цьому лісі за сотні кілометрів від дому?