Тієї ночі Сергій був на підробітку — розвантажував вагони. Тітка Ганна дивилася серіал у вітальні. Матвійко міцно спав у своєму ліжечку, а Дар нерухомо лежав поруч на килимку. Стара тонована “дев’ятка” зупинилася за двісті метрів від будинку Сергія, погасивши фари. Руслан та його напарник Макар, молодий і дурнуватий здоровань, тихцем пробралися через задню хвіртку.
В руках вони тримали міцний металевий ланцюг із карабіном та важкий дубовий держак, щільно обмотаний чорною ізострічкою. Саме цією палицею люди Вадима колись “виховували” пса. Бандити безшумно відчинили вхідні двері відмичкою і прослизнули до дитячої кімнати. У темряві Руслан простягнув палицю вперед.
— Тихо, мерзото. Помниш оцю штуку? — зловісно прошипів він. — Ану пішли.
Дар повільно підняв масивну голову. Руслан самовпевнено чекав, що пес інстинктивно позадкує і притиснеться до стіни. Вадим переконував, що це рефлекс, вбитий роками знущань. Тіло мусило пам’ятати страх перед цією палицею.
Але Дар не відступив ні на міліметр. Він важко, мов гранітна брила, звівся на лапи. Розвернувся всім своїм величезним корпусом до непроханих гостей і злегка опустив голову. Він просто стояв між нічними візитерами і ліжком дитини. Між жорстоким минулим і своїм новим, справжнім життям.
Від шурхоту Матвійко прокинувся. Побачивши в темряві чужих людей, хлопчик не заплакав. Він хутко зліз із ліжка, став поруч із Даром і поклав свою маленьку долоньку на його широку спину.
— Не чіпайте Дара, — дзвінко й твердо сказав хлопчик.
Макар зневажливо хмикнув і зробив крок до ліжка.
— Давай швидше, я потримаю цього малого крикуна, — кинув він напарнику і простягнув руку до Матвійка.
Тільки-но його брудні пальці торкнулися дитячого плеча, Дар ударив. Без рику і гавкоту, він просто кинувся всією своєю п’ятдесятикілограмовою масою прямо в груди нападнику. Макар відлетів до протилежної стіни, важко гепнувшись на підлогу. Залізний ланцюг із брязкотом покотився дошками.
Руслан із лайкою замахнувся дубовим держаком. Зброя зі свистом полетіла вниз, цілячись прямо в голову пса, як це було сотні разів до того. Але Дар блискавично перехопив палицю в повітрі. Його потужні щелепи мертвою хваткою зімкнулися на товстому дереві. Пролунав гучний сухий тріск. Міцний держак луснув навпіл, як тонкий сірник.
Руслан завмер із жалюгідним уламком у руках. Дар дивився на нього. Мовчки. У його очах бандит побачив те, чого так і не зміг зрозуміти його жорстокий бос. Це був абсолютний, крижаний спокій істоти, яка більше не боїться болю і палиці. Не тому, що стала сильнішою фізично. А тому, що їй тепер було кого захищати ціною власного життя.
Руслан зблід, інстинктивно позадкував, підхопив ошелешеного Макара і швидко витягнув його з хати. За мить їхня машина з вереском розчинилася в нічній темряві. Дар вийшов на ґанок, довго дивився їм услід, а потім спокійно повернувся до кімнати і ліг біля ніг Матвійка.
Наступного ранку Сергій пішов до місцевого дільничного, Петровича. Це був літній, втомлений життям чоловік, який чудово знав усе, що коїться в його районі.
— Сергію, я тебе по-людськи розумію, — важко зітхнув Петрович, ховаючи очі. — Але давай дивитися правді в очі. Хто приходив — ти бачив у темряві? Ні. Палиця — хіба це доказ? На ній що, ім’я Крука написано? А твій Матвійко… мала дитина, та ще й після такого стресу. Що він розкаже слідчому?
Дільничний нервово покрутив у руках ручку.
— У Вадима скрізь свої люди. І в районі, і в області. Я, звісно, можу написати рапорт, але він навіть до столу начальника не доїде. Проте, знаєш що… Я зроблю інакше. Зателефоную полковнику Шевченку в обласне управління. Це мій старий товариш, нормальний мужик. Він при нагоді натякне Вадиму, що за його хлопцями слідкують і що собаку краще не чіпати.
Сергій мовчки кивнув. Він розумів, що це максимум, на який можна розраховувати.
— І ще одне, Сергію, — додав Петрович навздогін. — Рушницю свою батьківську тримай під рукою. Але сам до нього не лізь. Чуєш? Не смій до нього їхати.
Того ж вечора Сергій дістав із горища стару батьківську одностволку. Він ретельно розібрав її, змастив механізми, протер від пилу і зарядив. Поставив зброю біля вхідних дверей. Потім накинув куфайку і вийшов на ґанок. Дар безшумно вийшов слідом. Величезний пес сів поруч, і його могутнє плече злегка торкнулося ноги господаря.
— Нехай приходить, — тихо промовив Сергій у крижану темряву степу.
Дар не ворухнувся. Лише його пошматоване вухо ледь повернулося, вловлюючи найменші звуки нічного вітру. Він слухав степ.
Але Вадим не прийшов. Тієї ночі Руслан повернувся до свого боса з тремтячими руками і блідим обличчям. Він розповів про все, що сталося, але страх домалював у його уяві моторошні деталі. Руслан був людиною забобонною, тому розбита навпіл дубова палиця і хлопчик, який навіть не здригнувся перед бандитами, змішалися в його голові в містичний жах.
— Це не пес, Вадиме, це якийсь демон, — бурмотів Руслан. — Очі в нього пусті, як у мерця. Палицю перекусив, мов сірник!
Вадим Крук у демонів не вірив, але чутки селом поповзли миттєво. Люди шепотілися про проклятого собаку, якого оберігають вищі сили. А за кілька днів полковник Шевченко виконав обіцянку Петровича і особисто зателефонував Круку. Розмова була гранично короткою:
— Якщо я ще раз почую про твоїх людей біля тієї хати, я приїду до тебе в гості. І вже не по телефону.
— Я зрозумів, — крізь зуби процідив Вадим і кинув слухавку.
Більше він нікого не підсилав. Пес, якого кримінальний авторитет методично ламав два роки, виявився сильнішим. Не фізичною міццю, а чимось незбагненно іншим. І Вадим був достатньо розумним, щоб це визнати і відступити.