Раптом вона почула мірний стукіт копит і скрип коліс. З-за повороту виринув віз, вщерть навантажений запашним сіном. На возі, вміло керуючи гнідою кобилою, сидів Матвій Захарович.
Побачивши розпатлану, захекану сусідку без хустки, Матвій притримав коня.
— Ти чого це, Галю, по лісі в таку пору бігаєш? — похмуро пожартував він. — Темніє вже. Вовки голодні повилазять, а ти жінка огрядна, їм на два дні вистачить.
— Ой, дурню ти старий, закрий рота! — замахала руками Галина, ледь переводячи подих. — Біда там! Людина вмирає, рятувати треба негайно!
Вона плутано, емоційно випалила все, що з нею сталося: і про болото, і про жінку без пам’яті, і про розкішний, але знищений одяг, і про білу хустку. Матвій слухав уважно, його колючий погляд миттєво став зосередженим і суворим. Перепитавши орієнтири, він різко розвернув коня.
— Я з тобою! — смикнулася Галина.
— Ану стій! — гаркнув Матвій так, що жінка аж присіла. — Додому йди! Твої вже, мабуть, у всі дзвони б’ють, шукають тебе. Я сам її знайду і привезу, ліс знаю краще за власну хату. Йди, не заважай!
Галина лише втомлено кивнула і побрела в бік села, бубонячи під ніс:
— Ну й характер… Але ж розповім невісткам — пів села збіжиться послухати. Треба тільки придумати, що та міфа з болота від бандитів ховалася, так цікавіше буде…
Тим часом Матвій гнав підводу лісовою дорогою. Він помітив білу пляму хустки ще здалеку, щойно сутінки почали згущуватися. Зістрибнувши з воза, він підійшов до жінки, яка злякано втиснулася в стовбур дерева.
— Не бійся. Я Матвій, сусід Галини, яка тебе знайшла, — глухо, але спокійно сказав він. — Давай, підіймайся на воза. Подяки потім, зараз треба вибиратися звідси.
— Я не можу… — хлипнула вона, з жахом дивлячись на високий віз. — Спина… я не можу ворухнутися.
— Ну не ночувати ж нам тут разом з вовками! — звично спалахнув Матвій. Він підійшов ближче, обережно, але сильно підхопив жінку на руки. Вона була легкою, мов пташка, але коли він поклав її на м’яке сіно, незнайомка скрикнула так, що кобила нервово запряла вухами. Гострий біль пронизав її тіло, жінка почала тихо стогнати.
Матвій спохмурнів, його професійний погляд костоправа миттєво оцінив ситуацію.
— Терпи, — буркнув він, вкриваючи її старим кожухом. — Тут недалеко. Приїдемо в хату — огляну тебе. Доведеться — лікаря з району викличемо.
Жінка нічого не відповіла. Вона просто заплющила очі, вдихаючи густий, заспокійливий аромат сухої лугової трави, і дозволила собі провалитися в рятівне напівзабуття під мірне погойдування старого воза.