Дорога до села справді зайняла небагато часу, але для незнайомки кожна ямка на лісовій ґрунтівці відгукувалася пекельним вогнем у хребті. Матвій Захарович зупинив підводу біля своїх воріт, знову обережно взяв жінку на руки, і, підтримуючи за плечі, довів до високого дерев’яного ґанку.
— Заходь до хати, — коротко скомандував він. — Я зараз тільки сіно діду Василю на сусідню вулицю відвезу, бо це його кінь і підвода. Старий зліг, а завтра дощі передають, то я взявся допомогти. Облаштовуйся, я швидко.
Жінка повільно кивнула, але сил переступити поріг не знайшла. Вона важко опустилася на ще теплі від денного сонця дерев’яні сходинки ґанку і сперлася головою на різьблений стовпчик.
Коли Матвій повернувся, він ледь не вилаявся вголос: поруч із незнайомкою вже сиділа всюдисуща Галина. Вона гладила понівечену жінку по брудному волоссю і безперестанку щось щебетала. Побачивши господаря, пані Галя миттю підхопилася:
— Матвію, я б її до себе забрала, їй-Богу! Але ж ти знаєш, у мене хата як вулик: діти, онуки, ніде яблуку впасти, не те що хворій людині спокій дати. Хай побуде в тебе пару днів. Я їй вже сказала, що ти хоч і з вигляду як ведмідь, але душа в тебе добра.
— Розберемося, — похмуро відрізав Матвій. — А ти, Галю, йди-но додому. Їй спокій треба, а не твої теревені. Знаю я тебе: зараз почнеш допитувати, як слідчий, і людині останнє здоров’я вип’єш.
Галина ображено підібгала губи. Вона вже набрала повні груди повітря, щоб нагадати, хто саме витяг цю горопашну з Вовчого болота, але Матвій просто і безцеремонно зачинив хвіртку просто перед її носом.
Завівши гостю до хати, він одразу розвів вогонь у печі, нагрів величезну емальовану виварку води. Допоміг жінці змити липку болотну твань, дістав із глибокої скрині чисті, випрасувані речі. Це була бавовняна нічна сорочка і теплий в’язаний кардиган. Речі його покійної дружини. Він беріг їх усі ці роки, але зараз рука не здригнулася їх віддати.
Коли жінка, знесилена, але чиста, сіла за дубовий кухонний стіл, Матвій поставив перед нею миску гарячого курячого бульйону.
— Ну що, згадуй давай, — тихо сказав він, сідаючи навпроти. — Як тебе хоч звати? Яким вітром у наші краї занесло?
— Я б рада сказати… але в голові наче білий туман, — прошепотіла вона, обхопивши гарячу чашку тремтячими руками. Раптом вона опустила погляд на в’язаний рукав кардигана. — Це речі вашої дружини?
Матвій ледь помітно здригнувся.
— Так. Була в мене колись дружина… Світланка. Тільки нема її вже давно.
Жінка раптом завмерла. Очі її розширилися, чашка здригнулася в руках, розхлюпавши кілька крапель на стіл.
— Світланка… — повільно, ніби куштуючи слово на смак, повторила вона. — Мене теж звати Світлана. Ви сказали це ім’я, і воно… воно наче спалахнуло в голові! Я Світлана!
— Ну от і славно, — вперше за вечір Матвій тепло усміхнувся. — Значить, пам’ять повертається. А тепер їж і йди спати. Ранок покаже, що робити далі.
Тієї ночі Матвій довго не міг заснути. Він чув через стіну, як старе ліжко жалібно рипить: Світлана не могла знайти зручного положення, ледве стримуючи стогони болю. На ранок, коли вона вийшла на кухню, бліда, з темними колами під очима, Матвій одразу запитав:
— Що зі спиною?
— Вогнем пече, — зізналася вона, ледь стримуючи сльози. — Ноги наче ватяні, руки не можу підняти. Наче мені хребет залізним ломом перебили.
— Зрозуміло, — Матвій рішуче підвівся. — Ходімо зі мною, Світо.
Він провів її до найдальшої кімнати в хаті, яку завжди тримав зачиненою. Усередині пахло сухими травами — чебрецем, звіробоєм і м’ятою, що звисали зі стелі товстими пучками. Посеред кімнати стояв широкий, оббитий жорсткою шкірою тапчан.
— Лягай на живіт, — скомандував він і відвернувся, дістаючи з шафки інструменти. — Тільки не лякайся.
Коли Світлана побачила в його руках дерев’яний молоток і гладко виструганий, заокруглений на кінці кілочок, її очі розширилися від жаху.
— Що ви збираєтесь робити?!
— Не кричи, дурненька, — заспокійливо промовив він. — Я костоправ. Знахар, якщо хочеш. У мене і дід, і батько цим займалися. Спини людям рівняли. До мене з самої столиці приїжджають, щоб на ноги стати. Тільки місцевим я не кажу, бо рознесуть чутки, що я чаклун якийсь. А тобі втрачати нічого. У тебе кілька хребців вилетіло. Доведеться потерпіти.