Остап повернувся з розвантаження вагонів о третій ночі. Щойно переступив поріг, одразу відчув: щось не так. Повітря в хаті здавалося наелектризованим. У коридорі на підлозі виднілися брудні сліди від важких чоловічих черевиків, а біля входу до дитячої лежали уламки дерев’яної бити з обривками синьої ізоляційної стрічки.
Він увірвався до кімнати сина, вмикаючи світло. Матвійко сидів на ліжку, обіймаючи масивну шию Спаса. Собака уважно подивився на господаря.
— Тату, — тихо, але чітко сказав хлопчик. — Приходили двоє. З палицею. Вони хотіли забрати Спаса.
Остап зблід.
— Вони тебе чіпали, синку?!
— Один хотів. Але Спас його вдарив. А потім з’їв їхню палицю, і вони втекли. Тату… він наш. Він нас захистив.
Остап підняв з підлоги уламок бити. Пальці міцно стиснули цупке дерево. До ранку він просидів на ґанку, тримаючи поруч заряджену стару мисливську рушницю, що залишилася ще від батька. Спас сидів поруч, притиснувшись гарячим боком до ноги господаря. Пес уважно слухав нічний ліс, але ніхто так і не повернувся.
Зранку Остап пішов до дільничного, Петра Івановича. Той уважно вислухав, важко зітхнув і потер втомлене обличчя.
— Остапе, я тебе розумію як батько батька. Але давай дивитися правді в очі. Ти сам нападників бачив? Ні. Хлопчику шість років, у кімнаті було темно. Бита? На ній не написано “Власність Артура”. Я можу написати рапорт, але він навіть до райвідділу не доїде. У цього Артура всюди свої люди.
Дільничний помовчав, барабанячи пальцями по столу.
— Але ось що я зроблю. Я подзвоню в район, заступнику начальника поліції. Він мужик правильний, принциповий. Він знайде спосіб неофіційно передати Артуру, що ми знаємо, чиї це люди, і що за цією хатою тепер наглядають. Це охолодить його запал. А ти рушницю тримай під рукою. І до нього сам не лізь.
Як з’ясувалося пізніше, Артур більше й не збирався лізти. Тієї ночі Вадик повернувся на пилораму з трясучими руками. Він був людиною забобонною, і те, що він побачив у темряві дитячої кімнати — абсолютно спокійні очі пса, биту, яка розлетілася, мов сірник, і дитину, яка навіть не здригнулася, — змішалося в його голові у тваринний жах.
Він божився Артуру, що це “не собака, а якийсь демон”, що очі в нього світяться мертвенним світлом, а щелепи можуть перекусити лом. Чутки про “проклятого пса, якого не бере жодна зброя” миттєво розлетілися серед місцевих маргіналів. Після дзвінка з району Артур вирішив, що ця історія не варта зайвих проблем. Він відступив.
Загроза минула, але настала інша біда. Поліська зима вступила у свої права, принісши люті морози.
Грошей катастрофічно не вистачало. Остап перестав купувати собі цигарки. Він повністю відмовився від м’яса, харчуючись лише порожньою картоплею та хлібом з цибулею. Кожна копійка, кожен шматочок якісної їжі йшов на ліки для Матвійка та кістки на бульйон для Спаса. Остап сильно схуд, його обличчя змарніло, очі запали.
Грудень непомітно перейшов у січень. Температура на вулиці впала до мінус двадцяти п’яти. Сніг ішов цілодобово, засипаючи лісові дороги. Село опинилося в сніговій блокаді.
Двадцять третього січня вдарив аномальний мороз — мінус тридцять два градуси, що супроводжувався скаженим вітром. Остап прокинувся посеред ночі від пронизливого холоду. Електрика зникла. Пічка давно охолола, бо він заснув прямо за кухонним столом, рахуючи останні копійки.
Він кинувся розпалювати вогонь, а потім побіг до дитячої.
Матвійко спав, але його сон був неприродним. Спас лежав поруч, намагаючись зігріти дитину своїм величезним тілом. Остап торкнувся лоба сина — він був гарячим, мов піч. Губи хлопчика посиніли, дихання було частим, поверхневим і зі свистом. Маленькі рученята здавалися крижаними.
— Матвійку, синку, прокинься, — Остап обережно поплескав його по щоках.
Хлопчик з неймовірним зусиллям розплющив каламутні очі. Він спробував сісти, але не зміг. Маленька ручка інстинктивно схопилася за ліву частину грудей. З горла вирвався страшний, булькаючий хрип.
Серце. Серцева недостатність входила в стадію декомпенсації. Остап уже чув цей звук раніше, але тоді вони були в реанімації, під наглядом лікарів і з кисневими масками. Зараз вони були самі посеред мертвого холодного лісу.
Він схопив сина, замотав його в кілька товстих ковдр, зверху накинув свій старий тулуп і побіг надвір до машини.
Закинув дитину на сидіння, стрибнув за кермо і повернув ключ. Стартер жалібно клацнув і завмер. Акумулятор не витримав лютої поліської ночі. Остап у відчаї вдарив кулаками по керму.
Він вибіг з машини і побіг до сільської контори — там був єдиний на все село стаціонарний телефон. Зірвав слухавку. Мертва тиша. Вітер обірвав лінії електропередач десь у лісі.
До найближчої районної лікарні, де була реанімація, — дванадцять кілометрів по прямій. Пішки. У мінус тридцять два. У сліпучу хуртовину. З вмираючою дитиною на руках. Це було неможливо. Це був вирок.
Остап повернувся на подвір’я і впав на коліна в сніг. Спас стояв поруч і уважно дивився на нього.
І тут Остап згадав. Він кинувся до старого хліва. Там, за штабелем дров, стояли старі дідові сани — широкі, дерев’яні, міцні, на яких колись возили сіно. Він не торкався їх років десять.
Чоловік витягнув сани на двір. Знайшов у сараї старі мотузки, шкіряні ремені та шлею для коня. Вона була завеликою для собаки, але Остап швидко перев’язав вузли, підігнавши її під розмір алабая. Потім зробив другу петлю. Для себе.
Двоє в упряжці. Людина і собака.
Спас стояв абсолютно спокійно, поки Остап закріплював на його пошрамованих грудях жорсткі ремені. Собака не пручався, не гарчав. Він стояв так, ніби все життя тільки те й робив, що тягав сани. Він усе розумів.
Остап виніс Матвійка, міцно прив’язав згорток із ковдр до саней, щоб дитина не випала на заметах. Хлопчик марив, його губи ледь ворушилися, але звуку вже не було.
— Давай, Спасе, — хрипко крикнув Остап крізь завивання вітру. — Давай, рідний мій! Тягни!
Вони налягли на лямки одночасно. Важкі сани неохоче рушили з місця, врізаючись у глибокий сніг.
Перші пару кілометрів Остап ще бачив дорогу орієнтуючись на стовпи ліній електропередач. Спас тягнув рівно, потужно, опустивши велику голову низько до землі. Кожен крок давався ціною неймовірних зусиль. Мороз випалював легені, вітер кидав в обличчя жмені крижаної крихти, що різала шкіру, як бите скло.
На третьому кілометрі стовпи зникли в білій пелені. Дорогу повністю замело. Залишилася лише безкінечна, сліпа біла порожнеча.
Остап збився зі шляху і зробив крок у бік глибокого яру, але раптом Спас зупинився. Пес підняв морду, жадібно втягнув носом крижане повітря. А потім різко взяв ліворуч, натягуючи упряж. Він знайшов дорогу чуттям.
На сьомому кілометрі Остап упав. Його нога провалилася у приховану під снігом яму. Він розтягнувся на животі, і раптом сніг здався йому таким м’яким, таким неймовірно теплим. Захотілося просто заплющити очі на одну хвилинку. Це була гіпотермія — смертельна втома замерзаючого тіла.