Через потужні лінзи тактичного бінокля занедбана шахта «Східна» виглядала як похмура залізобетонна фортеця, що замерзла в очікуванні чогось невідворотного. Це була типова радянська промислова забудова: капітальні цегляні стіни адміністративного корпусу, напівзруйнований паркан із бетонних плит навколо центрального подвір’я та іржаві металеві конструкції шахтного копра, що височіли над териконами, наче скелети вимерлих чудовиськ. Ворог капітально облаштував тут свої вогневі позиції — плоскі дахи одноповерхових прибудов були обкладені мішками з піском, перетворюючись на зручні гнізда для кулеметників.
Надія повільно, сантиметр за сантиметром, сканувала периметр. Вона нарахувала шістьох чатових, які топталися на стінах та дахах, намагаючись зігрітися в прохолодному ранковому тумані. Їхні рухи були дещо розслабленими — бандити явно не чекали атаки з боку бази, вважаючи свій тил надійно захищеним «сірою зоною». Проте всередині будівель, за її оцінками, перебувало щонайменше вдвічі більше бойовиків.
На самому подвір’ї стояли два розгачені цивільні позашляховики, у кузовах яких були змонтовані важкі великокаліберні кулемети. Це була серйозна загроза, здатна за лічені секунди перетворити її пікап на решето. Надія перевела погляд на велике заґратоване вікно на першому поверсі головного корпусу й затамувала подих. Інтуїція та професійне око підказали: він там.
Крізь брудне скло вона чітко розгледіла силует чоловіка, що сидів на стільці з прив’язаними до спинки руками. Навіть на такій відстані Надія впізнала характерну горду поставу полковника Кірієнка. Поруч із ним постійно крутилися двоє озброєних найманців з автоматами Калашникова, які час від часу нервово заглядали у свої телефони, наче чекаючи команди для початку зйомки.
Сценарій виглядав максимально жорстоко і просто: один боєць проти двадцяти добре озброєних, засілих в обороні чоловіків. Будь-який підручник із тактики назвав би таку спробу чистим самогубством. Усі доктрини спецслужб в один голос стверджували, що для подобного штурму потрібна щонайменше штурмова група, вогнева підтримка з повітря, детальний план евакуації та чітка координація дій.
Надія ще раз подивилася на заґратоване вікно, згадала все, чого її навчив «Старий», і вирішила, що офіційні доктрини сьогодні можуть іти під три чорти. Наступні тридцять хвилин вона провели у стані абсолютної, майже хірургічної концентрації. Організм, підживлюваний адреналіном, працював як бездоганний комп’ютер, прораховуючи послідовність дій з тією прискіпливістю, яку в неї роками вбивали на курсах підготовки розвідників.
Вона визначила пріоритетні цілі: спочатку периметр, потім кулеметні розрахунки на автомобілях, далі — ліквідація тих, хто спробує взяти на себе командування під час паніки. Надія подумки вибудувала чітку черговість кожного пострілу, траєкторію свого руху через двір, місця для можливих укриттів та план прориву в будівлю.
Ця математика бою була безжальною. За її особистими підрахунками, її власний шанс вижити в цій м’ясорубці складав не більше тридцяти відсотків. Але водночас цей зухвалий план давав дев’яносто відсотків за те, що полковник Кірієнко вийде звідси живим і неушкодженим. Для Надії це було єдине цифрове співвідношення, яке мало справжнє значення.
Вона провели фінальну перевірку свого «Малюка». Двісті десять патронів, розподілені по шести магазинах, — це занадто мало для затяжного позиційного бою, але цілком достатньо, якщо кожен її постріл знайде свою ціль. Руки не тремтіли, дихання стало рівним і глибоким. Розум занурився в той особливий, крижаний спокій, який приходить лише тоді, коли людина повністю приймає можливість власної загибелі, але вирішує продати своє життя якомога дорожче.
Перед тим як залишити позицію спостереження, Надія увімкнула маленьку портативну радіостанцію. Вона розуміла, що сигнал навряд чи проб’ється крізь залізобетонні перекриття до командного центру Мельника, але його могли перехопити наші пости радіорозвідки на лінії розмежування.
— Говорить Ніка, — максимально спокійно, майже буденно вимовила вона в мікрофон. — Починаю автономну операцію з ліквідації ворожої ДРГ та евакуації заручника на об’єкті «Східна». Квадрат сорок сім, тридчять два. Ворог готує пропагандистський захід. Якщо хтось чує цей ефір — відправте підтримку. Якщо ні… перекажіть моїй мамі, що я не відступила. Конець зв’язку.
Вона вимкнула рацію, акуратно сховала її під великим уламком плити на пагорбі, щоб за потреби пристрій могли знайти наші пошукові групи, і почала спуск. Перший чатовий на стіні навіть не зрозумів, звідки прийшла смерть. Надія зафіксувала його в прицілі з відстані двохсот метрів. Один короткий, глухий хлопок глушника — і боєць беззвучно зсунувся по бетонній перегородці донизу, наче раптом заснув.