І вони почали жити заново. Крок за кроком. Назар зціпив зуби, вийшов на роботу і повернувся за кермо своєї фури. Він брав найдовші рейси, намотував тисячі кілометрів трасами, щоб заробити достатньо грошей для дитини. А у Львові Григорій Васильович та Людмила бавили малу Даринку.
Перші два роки молодому батькові було важко навіть дивитися на власну доньку. Коли він повертався з відрядження і брав її на руки, у нього перехоплювало дихання. Дівчинка мала той самий розріз очей, ту саму міміку і ямочку на щоці, що й Соломія. Це било по живому. Іноді після таких зустрічей Назар замикався у ванній, вмикав воду на повну потужність і довго стояв, спираючись обома руками на край умивальника, щоб просто перевести подих.
Але час робив свою справу. Гострий біль стирався, і ця подібність почала його зігрівати. Він більше не бачив у доньці лише копію втраченої дружини. Даринка росла, демонструючи власний, часом дуже впертий характер. Вона любила складати конструктори, постійно щось майструвала і спокійно ставилася до батькових від’їздів. У кабіні його тягача над лобовим склом уже зібралася ціла колекція її малюнків.
Проте Назар щоразу відчував провину, коли доводилося пакувати дорожню сумку. Особливо зараз, коли Даринці виповнилося шість. Новий рейс обіцяв бути найдовшим за останні роки. Компанія підписала контракт на доставку обладнання та матеріалів для кількох віддалених об’єктів у глибині Карпат, на Франківщині. Маршрут пролягав через складні перевали, розбиті гірські дороги, де не було нормального зв’язку. Назар мав провести в роз’їздах між селами майже місяць.
Ввечері перед виїздом він сидів на кухні у тестя, повільно перебираючи ключі від квартири.
— Не гризи себе так, — тихо сказав Григорій Васильович, ставлячи перед ним чашку чаю. — Вона ж звикла. Ти ж не на рік їдеш.
— Але їй шість, Григорію Васильовичу, — Назар потер втомлені очі. — У такому віці місяць — це вічність. Я пропускаю, як вона росте. Вона перші слова сказала, поки я під Одесою розвантажувався. Перші кроки зробила, коли я на кордоні стояв.
— Таке життя, синку. Ти працюєш для неї. Ми щовечора будемо дзвонити по відеозв’язку, якщо знайдеш інтернет. Все буде добре.
Незважаючи на ці слова, Назар виїжджав зі Львова з важким серцем. Зима добігала кінця. На дворі стояв кінець лютого — найнеприємніший час на дорогах. Коли його завантажений тягач минув Стрий і почав заглиблюватися в гори, погода зіпсувалася. Сніг на узбіччях танув, перетворюючись на брудну сіру кашу. З гір спускався густий туман, а асфальт був мокрим і слизьким.
Він вів багатотонну машину вузькою звивистою трасою повз річку Прут. Вода в річці піднялася, бурлила, несучи з гір уламки гілок і брудну піну. Крига біля берегів уже потріскалася, утворюючи небезпечні, слизькі карнизи, які будь-якої миті могли обвалитися у крижаний потік.
Назар скинув швидкість перед черговим поворотом. Хотів увімкнути двірники, але раптом завмер. Краєм ока він помітив якийсь рух унизу, біля самої води.
Він інстинктивно натиснув на гальма. Пролунало гучне шипіння пневматики, фура повільно зупинилася на засніженому узбіччі, ледь не зачепивши відбійник. Назар увімкнув аварійку, накинув куртку і вистрибнув з високої кабіни в мокрий сніг.
Він підійшов до краю обриву і примружився від різкого вітру. На крижаному карнизі, наполовину у воді, щось відчайдушно борсалося. Придивившись, він зрозумів, що це великий звір. Тварина провалилася під лід біля самого берега. Її передні лапи ковзали по мокрій кризі, залишаючи криваві сліди від зірваних кігтів, але течія тягнула задню частину тіла під воду.
Назар швидко оцінив ситуацію. Собака? У такій глушині? Він відкрив боковий рундук фури, дістав міцний стяжний ремінь, яким зазвичай кріплять вантаж, і почав обережно спускатися крутим схилом до річки.
Тільки підійшовши ближче на десяток метрів, він зупинився. Це був не собака. Густа сіра шерсть, масивна голова і характерна посадка вух. Це був вовк. Звір хрипко дихав, з його пащі йшла пара, а очі дивилися на людину без агресії — лише з тваринним, приреченим страхом.
Назар кинув погляд на протилежний берег. Серед темних стовбурів смерек він помітив рух. Там не було кіношного ряду вовків, які б спостерігали за ним. Були лише сірі тіні, що неспокійно металися між деревами, і пара жовтих очей, які блиснули в напівтемряві лісу. Зграя була там, але вона боялася води і людини.
— Ну що, братику… — тихо пробурмотів Назар, відчуваючи, як від холоду німіють пальці. — Сам ти не вилізеш.
Він знав, що лід не витримає його ваги. Назар ліг на живіт, розпластавшись на мокрому снігу, і поповз до краю. Від крижаної води тягнуло таким холодом, що перехоплювало подих. Кожен рух супроводжувався загрозливим тріском.
Залишалося метри півтора. Назар зробив петлю зі стяжного ременя. Звір притиснув вуха, але навіть не спробував клацнути зубами, коли людина закинула товсту жовту стрічку йому за передні лапи, під самісінькі пахви.
— А тепер давай, — крізь зуби прохрипів Назар і різко потягнув.
Ремінь врізався в його долоні. Звір заскиглив і рвонувся вперед, намагаючись допомогти. Лід під ними гучно хруснув і просів на кілька сантиметрів. Вода залила Назару рукави куртки, обпікаючи зап’ястя крижаним вогнем. Він стиснув зуби, вперся черевиками в якийсь прихований під снігом корінь і смикнув ще раз, вкладаючи в цей рух усю вагу свого тіла.
З голосним тріском шматок льоду відірвався, але вовк уже був на березі. Тварина важко впала на бік, жадібно хапаючи повітря.
Назар відкотився подалі від води і ліг на спину. Він промок до нитки. Руки тремтіли так сильно, що він не міг розтиснути пальці. Тільки зараз, дивлячись на велике сіре тіло, що важко здіймалося поруч, він помітив здутий живіт. Це була вовчиця. І вона була вагітна.
Вовчиця першою оговталася від шоку. Вона повільно, хитаючись, піднялася на лапи. Відійшла на кілька кроків, обтрусилася, розбризкуючи навколо крижані краплі, і зупинилася. Звірині очі уважно подивилися на людину, що лежала на снігу. Потім вона повернулася і, кульгаючи, побігла вбік лісу. За мить сіра тінь розчинилася серед дерев, ніби її й не було.
Назар спробував сісти. Потрібно було встати, дійти до кабіни, завести мотор і увімкнути автономну пічку. Але тіло перестало слухатися. Холод проникав глибоко під шкіру, сковуючи м’язи. Очі почали злипатися.
Крізь шум вітру він раптом почув звук автомобільного двигуна. Хтось голосно загальмував на трасі поруч із його тягачем. Почулися кроки на схилі.
— Ти диви! Живий! — пролунав над ним хрипкий чоловічий голос. — Я ж бачу — фура на аварійці стоїть, а кабіна порожня. Думав, по нужді хтось спустився, а тут таке. Ей, чоловіче, не спи!
Чиїсь міцні руки підхопили Назара під пахви і ривком підняли на ноги.
— До… машини… — ледве ворушачи задерев’янілими губами, видавив він.
— Яка машина, ти зараз дуба вріжеш! — голос належав кремезному чоловікові в мисливській куртці. — Я з місцевого лісгоспу. Тут до села два кілометри. Валимо в мою «Ниву», зараз пічку на максимум врублю.
— Фура… вантаж… ключі… — Назар спробував вирватися, але ноги підкосилися.
— Та куди вона з траси дінеться! Закривай її, давай ключі сюди, завтра мій напарник віджене її на базу. Якщо ти зараз від переохолодження ляжеш, твій вантаж узагалі нікому не треба буде.
Ця логіка здалася Назару залізною. Він дозволив затягнути себе на заднє сидіння старої «Ниви», де пахло бензином і сирим тютюном. Пічка гула, видуваючи гаряче повітря, але Назара трусило так, що він не міг зупинити стукіт зубів. Дорогу він пам’ятав уривками.
Машина зупинилася біля великого цегляного будинку з високим парканом. Це була хата сільського старости. Назара завели в тепло, допомогли стягнути мокрий, важкий від води одяг і дали чисті спортивки та светр. Хтось всунув йому в руки велике керамічне горнятко з чаєм. Пахло малиною і травами.
Щойно гаряча рідина потрапила в горло, Назар почав страшно кашляти. Тіло ніби проколювали тисячі голок — так поверталася чутливість. Він хотів попросити телефон, щоб подзвонити логісту, але перед очима все попливло, і він провалився у важкий, темний сон.