Назар опритомнів від того, що в кімнаті пахло спиртом і якимись сухими травами. Він спробував розплющити очі, але повіки здавалися свинцевими. У грудях стояло глухе, в’язке хрипіння, а кожен вдих відлунював болем під ребрами.
Кімната була незнайомою: білені стіни, масивна дерев’яна шафа в кутку, на вікнах — прості світлі фіранки. Біля ліжка стояла металева стійка з крапельницею. Поруч, спираючись на стілець, щось записувала в зошит жінка. На ній був білий медичний халат, накинутий поверх теплого в’язаного светра.
Почувши, як хворий заворушився, вона повернула голову. У неї були уважні, трохи втомлені очі та зібране у тугий вузол темне волосся.
— О, нарешті опритомнів, — її голос звучав спокійно і по-діловому. Вона підійшла ближче, поправляючи трубку крапельниці. — Півтори доби проспав, мов убитий. Температура під сорок трималася, ледве збили.
— Де я? — голос Назара був схожий на шерех сухого листя. Горло неймовірно пересохло.
— У гостьовій кімнаті нашого старости, — вона піднесла до його губ склянку з водою, підтримуючи за потилицю. — Пий потроху. До районної лікарні вниз по серпантину по такій ожеледиці ми б тебе не довезли, тож лікуємо тут. Я Ярина, місцева фельдшерка. У тебе двобічне запалення легень. Двадцять хвилин у крижаній воді — це тобі не жарти. Диво, що серце витримало.
Назар зробив кілька ковтків. Спогади поверталися уривками: Прут, тріск криги, мокра шерсть вовчиці і пекельний холод.
— Телефон… — він спробував піднятися, але рука безсило впала на ковдру. — Мені треба подзвонити. Вантаж… і донька. У Львові місця собі не знаходять.
— Лежи, — суворо скомандувала Ярина, дістаючи з кишені його мобільний, який уже встигли зарядити. — Фуру твою хлопці ще вчора відігнали на територію лісгоспу, вантаж під охороною. Дзвони своїм, заспокоюй. Але коротко. Тобі треба берегти сили.
У цьому чужому ліжку, в гірському селі на Франківщині, Назар провів три довгих, виснажливих тижні. Хвороба відступала неохоче. Перші дні він міг лише спати й пити гарячий бульйон, який йому приносили. Але Ярина приходила щодня. Вона не тільки ставила крапельниці й контролювала температуру. Вона приносила домашню їжу, допомагала йому сідати, коли паморочилася голова, і розганяла гнітючу тишу своїми розмовами.
Через тиждень, коли криза остаточно минула, вони почали розмовляти по-справжньому. Якось увечері, коли за вікном гув гірський вітер, Назар розповів їй усе. Про інтернат, про старого фізрука Івановича, про свою вперту мрію водити фури. Розповів про Соломію — як вона повірила в нього біля кіоску з газетами, як вони раділи вагітності, і як один нічний дзвінок зруйнував усе, залишивши його сам на сам із крихітною Даринкою.
Ярина слухала мовчки, сидячи на краю стільця і дивлячись на темне вікно. Коли він закінчив, запанувала довга пауза.
— А в мене, Назаре, все вийшло майже навпаки, — тихо сказала вона, перебираючи пальцями край свого халата. — Був чоловік, готувалися до весілля. Жили разом. Він дуже хотів дітей, спадкоємця. А в мене… не виходило. Місяцями, роками. Лікарі розводили руками, мовляв, буває.
Вона гірко усміхнулася, не повертаючи голови.
— Знаєш, що він сказав, коли збирав речі? Сказав, що йому «порожнє місце» не потрібне. І пішов до іншої. У селі ж як — усі все знають, перешіптуються за спиною. Я не витримала тих поглядів. Зібралася і поїхала до Франківська, в медколедж. Не так заради медицини, як просто щоб утекти. А виявилося — знайшла своє місце. Тепер от лікую людей.
— Навіщо тобі здався такий чоловік, Ярино? — Назар обережно торкнувся її руки. — Який при першій же проблемі б’є в найболючіше місце? Це не сім’я була. Добре, що він пішов.
— Напевно, ти правий, — вона повернулася, і в її очах більше не було того застарілого смутку. Вона м’яко вивільнила руку і підвелася. — Пізно вже. Тобі треба спати.
Коли Назар нарешті став на ноги і лікарка дозволила йому сісти за кермо, він поїхав забирати свою фуру з лісгоспу. Потрібно було чесно завершити рейс. До пункту призначення залишалося кілька десятків кілометрів по розчищеній трасі. Він здав вантаж, підписав документи і розвернув тягач у бік Львова.
Але дорогою додому він спіймав себе на дивній думці. Асфальт, розмітка, гуркіт дизеля — все це більше не приносило йому тієї звичної радості. Натомість перед очима стояли засніжені смереки, тихий будинок старости і втомлені, уважні очі Ярини.
Повернувшись до Львова, він одразу поїхав до тестя з тещею. Мала Даринка з вереском кинулася йому на шию. Назар обійняв доньку так міцно, що та аж пискнула. Він довго говорив із Григорієм Васильовичем на кухні. Тесть вислухав його уважно, не перебиваючи, а потім просто кивнув: «Робіть так, як підказує серце, синку. Ми зрозуміємо».
Наступного ранку Назар поїхав на логістичну базу. Зайшов у кабінет директора, поклав на стіл ключі від фури і заяву на звільнення за власним бажанням. Керівник здивовано підняв брови, пропонував підвищити ставку, дати новіший тягач, але Назар був непохитним. Його рішення дозріло остаточно.
Вони не наймали вантажників і не замовляли великих переїздів. Назар просто запакував найнеобхідніші речі у свій старий легковик, посадив на заднє сидіння Даринку, яка з цікавістю розглядала карту доріг, і вирушив назад. Туди, де серед густих карпатських лісів на нього чекало нове життя.