Дорогою Назар міцно стискав кермо, раз у раз поглядаючи в дзеркало заднього виду на Даринку. Дівчинка захоплено роздивлялася високі смереки за вікном, але батьківське серце було не на місці. Він боявся. Даринка — абсолютно міська дитина, яка звикла до асфальту, львівських дитячих майданчиків, шуму трамваїв і постійної присутності бабусі з дідусем. Як вона сприйме глухе гірське село?
Але ще більше Назар переживав через Ярину. Свою рідну маму дівчинка знала лише з фотографій та його розповідей. Був величезний ризик, що дитина замкнеться, злякається незнайомої обстановки або просто не прийме чужу жінку.
Проте всі його нічні тривоги розвіялися в перший же тиждень. Переїзд припав на початок літа, і Карпати зустріли їх густим теплом та запахом хвої. Дівчинка прийшла в абсолютний захват від нового світу. Нескінченні прогулянки лісовими стежками, збір чорниць на полонинах, холодні бризки гірської річки — усе це перетворило її життя на безперервну пригоду. Даринка завжди хотіла собаку, і тепер, коли вони мали власне подвір’я, просила про неї щодня. На сімейній раді вирішили трохи почекати: спершу обжитися, підготувати будку, а вже ближче до осені взяти якогось кудлатого карпатського дворнягу.
З Яриною в дитини стосунки склалися так природно, ніби вони знали одна одну все життя. Даринці, попри всю безмежну турботу бабусі з дідусем, підсвідомо не вистачало материнських дотиків: щоб хтось заплітав їй коси вранці, вчив ліпити вареники, забруднивши носи в борошні, і просто гладив по голові перед сном. А Ярина, яка роками ховала в собі нерозтрачену материнську ніжність, віддавала дівчинці всю свою увагу. Для неї не мало жодного значення, рідна їй по крові ця дитина чи ні.
Назар щовечора спостерігав за ними з тихою радістю. Він більше не відчував тієї вимотуючої втоми, яка раніше накривала його після рейсів. Сільське розмірене життя, вільне від міської метушні, виявилося саме тим, чого йому так довго бракувало.
Без роботи він не сидів і тижня. У місцевому лісгоспі, куди його відвіз староста, якраз шукали водія на важкий лісовоз. Побачивши відкриті категорії Назара та його армійський досвід, керівник лісництва забрав його з руками й ногами. Тепер Назар водив потужний «Урал», обережно спускаючи по серпантинах важкі колоди. Він пахнув свіжою тирсою і машинним мастилом, але щовечора повертався додому. Він міг сам читати доньці казки, вечеряти за великим столом із Яриною і засинати у власному ліжку.
Одного разу наприкінці серпня, теплої зоряної ночі, Назару чомусь не спалося. У будинку було тихо, лише мірно цокав старий годинник на стіні. Він обережно, намагаючись не скрипнути пружинами, піднявся з ліжка. Накинув на плечі сорочку і вийшов на дерев’яний ґанок, щоб подихати прохолодним нічним повітрям.
Він сперся на поручні, дістав з кишені сірники і раптом завмер. Сірник так і залишився не запаленим.
Біля самісіньких сходинок ґанку, у смузі місячного світла, щось ворушилося. Назар примружився. На траві незграбно перекочувалися п’ятеро пухнастих капловухих вовченят. Вони, очевидно, зовсім недавно почали виходити з лігва і ще невпевнено трималися на лапах, постійно наступаючи одне одному на хвости. А трохи далі, у тіні під старою яблунею, чітко вимальовувався великий силует їхньої матері.
Першою реакцією Назара був інстинктивний страх — дикі звірі просто на його подвір’ї. Він позадкував до дверей, щоб розбудити дружину і сховати дитину. Але потім його погляд зустрівся з поглядом вовчиці.
Він упізнав її. Та сама масивна голова, та сама трохи опущена ліва лінія вуха. Вона не скалила зуби і не пригиналася для стрибка. Звір просто мовчки спостерігав за людиною на ґанку.
Назар повільно видихнув. Страх відступив, залишивши по собі лише якесь глибоке, майже містичне заціпеніння.
— Вирішила показати, еге ж? — тихо, ледь чутно прошепотів чоловік, кивнувши в бік вовченят, які саме влаштували жартівливу бійку біля сходинки. — Хороші вийшли… Кумедні.
Вовчиця не рухалася. Вона дивилася на нього своїми світлими, уважними очима ще кілька довгих секунд. У цьому погляді не було ніякого кіношного чи людського розуміння — це був погляд дикої, вільної тварини, яка з якихось своїх, невідомих людині причин вирішила не боятися саме цього чоловіка.
Потім вона ледь помітно сіпнула вухом, ловлячи якийсь звук із лісу. Видала коротке, глухе гарчання. Вовченята миттю залишили свої ігри і кинулися до матері. За мить сіра зграя просто розчинилася в темряві карпатської ночі. Жодна гілка не тріснула, жоден сільський собака не загавкав. Звірі пішли так само безшумно, як і з’явилися.
Назар ще довго стояв на ґанку, стискаючи в руці зламаний сірник. Він підняв очі на небо, густо всіяне колючими гірськими зорями, яких ніколи не побачиш у загазованому місті. На його обличчі з’явилася тепла, втомлена усмішка.
— Шість, — сказав він у нічну тишу. — Цілих шість життів тоді витягнув. Та ще й своє власне полагодив. Нормально з’їздив у відрядження.