Частина 4
Олена судомно зітхнула і трохи відсторонилася. Їй було соромно зізнаватися у власній наївності перед цим серйозним лікарем, який врятував їй життя.
— Держава виділила, — тихо сказала вона, ховаючи погляд. — Кімнату в старому гуртожитку в Умані. Облуплені стіни, загальна кухня на поверсі, але це був мій перший власний куток. А потім… з’явилися маклери.
Вона нервово почала перебирати бахрому на лікарняній ковдрі.
— Вони крутилися біля нас, сиріт. Казали: «Дівчата, нащо вам гнити в цих умовах? Ми переселимо вас у нормальні квартири, а ці комірчини вигідно обміняємо». Приносили якісь папери. Я й підписала… у нотаріуса. Наосліп.
— Як же так? — Ігор Павлович не втримався і обурено сплеснув руками. Це ж була найпростіша схема шахраїв, які полюють на незахищених. — Вас в інтернаті взагалі нічому не вчили? Жодних пояснень про документи чи права власності? Це ж елементарні речі!
— Як бачите, не вчили, — гірко всміхнулася Олена. — Ми вийшли звідти абсолютно сліпими. Через тиждень після візиту до нотаріуса на дверях моєї кімнати вже висів чужий замок.
Вона замовкла, згадуючи той день, коли опинилася з однією сумкою на сходах.
— Спочатку я знайшла роботу. Влаштувалася продавчинею в наметі на центральному ринку, продавала джинси. Там і познайомилася з Артемом. Він просто підійшов приміряти речі. Високий, усміхнений… Здавався таким надійним. Коли мене остаточно виставили на вулицю, я подзвонила йому у відчаї, і він забрав мене до себе. В Черкаси.
Олена хмикнула, і в цьому звуці було стільки прихованого болю, що Ігор Павлович мимоволі подався вперед.
— Ми стали жити разом із його матір’ю, Ганною Іванівною. Спочатку все було нормально. Вона ставилася до мене тепло: пекла пироги, питала, як минув день на новій роботі. Я наївно повірила, що в мене нарешті є сім’я.
Голос дівчини здригнувся, але вона швидко опанувала себе.
— А потім я сказала, що вагітна.
Вона подивилася Ігорю Павловичу прямо в очі.
— Їх наче підмінили за секунду. Ганна Іванівна дивилася на мене таким крижаним поглядом, ніби я вчинила злочин. Вони посадили мене за стіл на кухні й почали тиснути. Артем мовчав, просто дивився у свою чашку, а його мати вже знайшла знайомого лікаря у приватній клініці.
— Вони хотіли… — Ігор Павлович запнувся, не договоривши фразу.
— Так. «Усе зроблять чисто і швидко, без наслідків», — рівним голосом копіювала Олена колишню свекруху. — А я благала Артема. Я дивилася на нього і не розуміла, як він може так спокійно сидіти. А він тільки відмахнувся: «Мені ці проблеми не потрібні. Вирішуй сама, але без мене». Коли я відмовилася… Артем просто відчинив вхідні двері. Був пізній вечір. Наступного ранку його мати мовчки викинула мою сумку на брудний бетон у під’їзді.
Ігор Павлович слухав це, міцно зціпивши щелепи. Він звик до болю в операційній, але цей будденний, цинічний садизм не вкладався в його голові.
— Майже дев’ять місяців я блукала містом, — дуже тихо додала Олена, поправляючи шапочку на малюкові. — На околиці мене пустила до себе в халупу тітка Люба, місцева жінка, яка теж втратила дім. Ми топили пічку старим гіллям і пекли у вогнищі мерзлу картоплю, бо іноді не мали грошей навіть на хліб. Я кілька разів ходила в жіночу консультацію, щоб стати на облік. Але в реєстратурі, щойно дізнавалися, що паспорта немає… мене просто виганяли в коридор. А сьогодні вдень я впала прямо біля ринку. Далі ви знаєте.